Навіть ворожа до Велза буржуазна критика відзначила «монументальність» його історичного досліду (W. Weygandt. A century of the english novel, New-York, 1925, стор. 411). Справді, з цими свіжими оглядами всесвітньої історії, задуманими просторо і написаними як цікавий роман, на дві дотепні книжки стало більше. Але ж коли є помилка в засновках, то й висновок хибить, і затрачене на мудрий силогізм зусилля пропадає марно. А в засновках Велз помилився. Перегорнувши літопис Землі, склавши спис людських безумств і злочинств, розвінчавши стількох Цезарів і Наполеонів, як міг він не помітити, що кожна сходинка поступу добре далася людству взнаки? То тільки житійні святі різних визнань сами здирають з себе пурпурові шати і самохіть зрікаються тронів, урядів, гонорів, щоб потім тисячоліття дурив побожні серця облудний огник надії. Реальні ж перемоги завжди коштували крови. Кожний той крок, що провадив життя до волі, свідомости й сили, був кроком в’язня в кайданах, і ще жодний тюремник не віддав з ласки своєї ключів від в’язниці. Гадці, ніби можна винищити одним розумним словом відвічні антагонізми і стерти з Землі всілякі кордони, що розмежовують людство, найбільше й суперечить хід історичного процесу. Вона зайвий, непотрібний раз збиває колективну енергію на хибну путь прекраснодушних марень про чудесне перетворення людей владичним помахом руки на «єдину отару з єдиним пастирем». Чи не надійніше дожидатися зелених туманів мандрівниці-комети? А втім, подібні закиди не могли б спинити Велза, бо саме напередодні тих років, коли він писав свою історію, лихоліття війни привело його до переконання, що над усім людством незримо царює не хто інший, як Бог. Щоб і його вмістити в свою систему, він витратив багато енергії в книжці «Бог – невидимий король»» (1917) і в трьох богошукальних романах: «Містер Брітлінґ бачить усе» (1916), «Душа єпископа» (1917), «Незгасний огонь» (1919). Погодьмося чи не погодьмося з привілеєм великих людей плекати свої улюблені помилки і перейдімо до огляду другої половини Велзової творчости.
Справа в тому, що наукова та соціальна фантастика і соціологія – то не єдиний напрямок його творчої думки. Поряд Велза-провидця, громадянина Утопії, існує й інший Велз – той Велз, що живе серед нас, у світі відомих нам трьох вимірів. І більшої слави зажив на своїй батьківщині саме цей другий Велз – за свої реалістичні романи, а не перший.
Почав Велз дієпис англійського побуту автобіографічним романом. Гупдрайвер, прикажчик з мануфактурної крамниці під час своєї кумедної подорожі самокатом, – у «Колесах фортуни» (1896), бідний студент педагогічної академії – з «Кохання і містер Льюїшем» (1900), прикажчик Кіпз – з роману «Кіпз» (1905), – це до певної міри сам буденний Взлз вісімдесятих та дев’яностих років, у гарячу пору своєї торговельної кар’єри і шкільної науки. Провінціальні пересуди, голодні сподіванки на стипендію, заїздний жанр і вуличний лондонський пейзаж з безпритульною пристрастю, болі та радощі простих душ, трагікомедія окремих існувань, – ні вище, ні дальше в цих трьох романах ще не сягає Велзова спостережливість. Характерно, що вже за першого забігу на англійську дійсність Велз не знайшов у ній нічого просвітлого. Хоч то й була ретроспективна подорож до того оточення, серед якого він жив за дитячих і юнацьких літ, а нам властиво ідеалізувати в пам’яті свої молодощі, проте дістало воно від його дуже низьку оцінку. Тавро нудьги, марноти й суму лежить на міщанському світі Гупдрайверів і Кіпзів, від розчарування до розчарування спливає життя заплутаного в злиднях інтелігента Льюїшема. Таке саме враження порожнього, нікчемного животіння залишають і два інші Велзові твори аналогічного змісту: перший – оповідання про англійське провінціальне учительство «Серце міс Вінчелсі» (1905), другий – роман з життя дрібної буржуазії «Історія містера Поллі» (1910).