З того, як пан Прадон умостився, Маріоль побачив, що позбутися його не вдасться. Він скорився і вирішив навіть спробувати сподобатися йому, гадаючи, що прихильність або хоч безсторонність усе-таки краща за ворожість. Він сипав дотепами, був веселий, бавив пана де Прадона, нічим не виявляючи своєї закоханості.
Вона задоволено думала: «Він не дурний і добре грає комедію».
А пан де Прадон міркував собі: «Який приємний чоловік! Йому моя дочка, здається, не закрутила голови, як отим усім дурням».
Коли Маріоль вирішив, що йому пора йти, то лишив їх обох зачарованих.
Зате сам він покидав її дім з розпачем в душі. Коло цієї жінки він уже страждав від неволі, в якій вона його тримала; відчував, що даремно стукатиме до цього серця, як ув'язнений стукає в окуті залізом двері.
Упевнившись, що його охопило кохання, він уже й не намагався звільнитися; тоді, не маючи змоги втекти від своєї долі, він вирішив бути хитрим, терплячим, упертим, потайним, подолати її спритністю, покорою, до якої вона така жадібна, палким коханням, що її п’янить, добровільним рабством, яке він прийме.
Його лист сподобався. Він ще писатиме. І писав. Майже щоночі, вернувшись додому, в годину, коли розум зворушений денними хвилюваннями, перетворює в якусь галюцинацію все, що його цікавить або збурює, він сідав до столу при лампі й пристрасно думав про неї. Паростки поезії, що їм стільки млявих людей з лінощів дають заглухнути в своєму серці, розросталися від цього захоплення. Він писав, все про ті самі речі, про одне й те саме — про своє кохання — у формах, які оновлювалися тому, що кожного дня оновлювалося його бажання, і роз'ятрював свою пристрасть, працюючи над її літературним вираженням. Цілі дні він підшукував і знаходив невідпорно переконливі слова, що їх надмірне збудження викрешує з розуму, як іскри. Цим він сам роздмухував полум’я у своєму серці й обертав його в пожежу, бо справді палкі любовні листи часто небезпечніші для того, хто пише, ніж для тої, хто їх одержує.
Підтримуючи в собі цей збуджений стан, розпалюючи собі кров словами і привчаючи свою душу до єдиної думки, він поволі втратив реальне уявлення про цю жінку. Переставши сприймати її такою, якою вона уявлялася спочатку, він бачив її тепер лише крізь ліризм своїх фраз; і все, що писав їй по ночах, робилося для нього істиною. Завдяки цій щоденній ідеалізації він бачив її таку, яку вимріяв собі. Та й колишня упередженість його зникла перед тою безперечною приязню, що пані де Бюрн виявляла до нього. Хоч вони ні в чому й не призналися одне одному, вона, очевидно, з усіх була найприхильніша до нього і відверто йому те виявляла. Тож він з якоюсь божевільною надією сподівався, що, може, врешті вона його покохає.
Справді, вона з якоюсь наївною і непоборною радістю піддавалася звабі цих листів. Ніколи ніхто ще не пестив і не кохав її так, з такою мовчазною стриманістю. Ніколи нікому не спадало на думку такої чарівної вигадки — надсилати їй щоденно до пробудження той сніданок любовних почуттів у паперовій обгортці, що її покоївка вранці подавала на срібній таці. А найцінніше було те, що він ніколи про це не говорив, що він ніби й сам про це не знав, і в її вітальні був найскромнішим із її приятелів, що він жодним словом не натякав на той потік ніжності, який потаємки виливав на неї.
Правда, вона й раніше одержувала любовні листи, але зовсім інші, не такі стримані, настирливіші, скоріше схожі на вимоги. Протягом трьох місяців, цих трьох місяців своєї кризи, Ламарт писав їй гарні листи, листи палко захопленого романіста, що висловлює свої почуття у витонченій літературній формі. Вона зберігала в окремій шухлядці свого стола ці дуже тонкі й дуже звабливі послання до жінки, написані щиро схвильованим письменником, що пестив її своїм пером, доки не втратив надію на успіх.
Маріолеві листи були зовсім інші, вони різнилися такою силою і зосередженістю, такою правдивою щирістю виразу, такою цілковитою покорою й відданістю, яка обіцяла бути довготривалою, що вона їх одержувала, розгортала і смакувала з такою втіхою, якої ще не зазнавала від жодного писання.
Це відбивалося на її прихильності до Маріоля — вона запрошувала його приходити якнайчастіше, бо він тримався надзвичайно стримано і, говорячи з нею, ніби сам не знав, що коли-небудь писав їй про своє ревне кохання. До того ж випадок здався їй небуденним, гідним роману, й вона відчувала глибоке задоволення, маючи коло себе такого закоханого чоловіка, якийсь владний зачаток симпатії, що змушував її зовсім особливо ставитися до Маріоля.