— Мені здається, я ніколи не бачив нічого кращого.
— Ах І Коли б ви прожили тут, як оце я, кілька днів, то відчули б, як глибоко захоплює ця краса. Цього не передати ніякими словами. Морські припливи і відпливи на піщаній рівнині, великий безперервний рух води, що все це обмиває двічі на день і наступає так швидко, що й кінь чвалом не міг би втекти від нього, надзвичайне видовиеько, дароване нам небом, — Їй-Богу, це все доводить мене до нестями! Я сама не своя. Правда ж, тіточко?
Пані Вальсасі, стара вже жінка, з сивим волоссям, поважна провінціалка, шановна дружина головного інженера, пихатого чиновника, чванливого, як більшість вихованців Політехнічної школи, підтвердила, що ніколи ще не бачила своєї племінниці в такому захваті. І, поміркувавши, додала:
— Але й це не диво; бо ж вона нічого не бачила й нічим не захоплювалася, окрім театральних декорацій.
— Але ж я майже щороку буваю в Дьєппі та Трувілі.
Стара дама засміялася:
— До Дьєппа та Трувіля їздять лише, щоб зустрітися з поклонниками. Море там на те й існує, щоб у ньому купалися закохані.
Це було сказано зовсім просто, може, й без лукавства.
Тепер вони верталися до тераси, що непереможно тягла до себе всіх. До неї мимоволі йшли з усіх кінців саду, подібно до того, як кулі скочуються по схилу. Сонце, заходячи, ніби розстеляло тонку, прозору й легку запону за високими обрисами абатства, що все темнішали й темнішали, скидаючись на велетенську раку на тлі осяйного покрову. Але тепер Маріоль дивився лише на любу біляву істоту, що йшла поруч з ним, немов оповита блакитною хмаркою. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною! Йому здавалося, ніби вона в чомусь змінилася, але він не знав у чому; від неї віяло якоюсь свіжістю, розлитою у всьому її тілі, в очах, у волоссі, свіжістю, що вступила і в її душу, свіжістю цієї країни, цього неба, світла, зелені. Такою він ще ніколи її не бачив і ніколи ще так не кохав.
Він ішов поруч із нею й не знав, що сказати; її сукня злегка торкала його, її рука часом зачіпала його, їхні красномовні погляди зустрічалися, — це зовсім паралізову-вало його, ніби вбивало в ньому його чоловічу гідність. Він раптом відчув, що присутність цієї жінки пригнічує його, поглинаючи до такої міри, що від нього нічого вже не лишається, — нічого, крім самого бажання, нічого, крім заклику, нічого, крім кохання. Вона знищила всю його колишню сутність, як полум’я спалює листя.
Вона добре побачила, вона зрозуміла свою цілковиту перемогу і, тремтячи, розчулена і до того ж збуджена цим повітрям з полів і моря, сповненим сонячного проміння, і життєвих соків, сказала, не дивлячись на нього:
— Я така рада бачити вас! — І зараз же додала: — Скільки часу ви пробудете тут?
Він відповів:
— Два дні, якщо сьогодні можна рахувати за день. — Потім, обернувшись до тітки, сказав: — Чи не погодиться пані Вальсасі з чоловіком зробити мені честь і провести завтрашній день разом на горі Сен-Мішель?
Пані де Бюрн відповіла за родичку:
— Я не дозволю тітці відмовитися, коли вже ми маємо щастя зустріти вас тут.
Інженерова дружина додала:
— З охотою згоджуюся, пане, але з тою умовою, що сьогодні ввечері ви в мене пообідаєте.
Він уклонився, приймаючи запросини.
Тоді в ньому £палахнула несамовита радість, радість, яка проймає нас при отриманні найбажанішої звістки. Чого він досйг? Що нового сталося в його житті? Нічого. А все ж його окрилив п'янкий захват, викликаний якимсь невиразним передчуттям.
Вони довго гуляли по цій терасі, чекаючи, доки сяде сонце, щоб можна було милуватися чорною зубчастою тінню гори, яка вимальовувалася на вогняному обрії.
Вони розмовляли про звичайні речі, обмежуючись тим, що можна сказати при сторонній людині, і зрідка позирали одне на одного.
Потім повернулися до вілли, яка стояла на околиці Авранша, посеред чудового саду, над затокою.
Зі скромності, до того ж збентежений холодним, майже ворожим ставленням пана де Прадона, Маріоль пішов рано. Коли він підносив до вуст руку пані де Бюрн, вона повторила йому двічі підряд з якимсь особливим виразом:
— До завтра, до завтра.
Як тільки він пішов, пан і пані Вальсасі, що давно вже засвоїли провінційні звички, запропонували лягати спати.
— Лягайте, — сказала пані де Бюрн, — а я пройдуся по садку.
Батько її додав:
— І я теж.
Вона вийшла, загорнувшись у шаль, і вони пішли поруч по білих піщаних алеях, освітлених повним місяцем, схожих на звивисті річечки, що бігли серед клумб і дерев.
Після досить довгого мовчання пан де Прадон мовив тихо, майже пошепки: 4