— Пам’ятаєте, пані, наш зліт біля «Стежки божевільних»?
— Ще б пак… Але тепер, коли я згадую про це, мені стає трохи страшно. Боже, як закрутилася б у мене голова, коли б довелося це повторити! Я тоді зовсім сп’ішіла від повітря, сонця та моря. Гляньте, мій друже, як тут теж чудово в нас перед очима! Я дуже люблю Париж.
Він здивувався, невиразно передчуваючи, що в ній уже нема чогось, що майнуло там, на вершині.
Він прошепотів:
— Все одно де, аби я був коло вас!
Вона мовчки потиснула йому руку. Цей легкий потиск сповнив його більшим щастям, ніж зробили б ніжні слова: серце його звільнилося від тої ніяковості, яка його гнітила, і він зміг нарешті заговорити.
Він сказав їй повільно, майже урочисто, що віддав їй своє життя навік, що вона може робити з ним усе, що захоче.
Вона була йому вдячна, але, як справжня дочка новітніх часів, отруєна сумнівами, як безнадійна невільниця їдкої іронії, вона посміхнулася, відповідаючи йому:
— Не обіцяйте так багато!
Він зовсім повернувся до неї і, дивлячись у саму глибину її очей тим проникливим поглядом, що скидається на дотик, повторив їй тільки що сказане — довше, палкіше, поетичніше. Все, що він писав їй у стількох екзальтованих листах, він висловлював тепер з таким переконливим запалом, що вона слухала його мову, ніби витаючи в хмарах фіміаму. Усім своїм жіночим єством вона ніби відчувала пестощі цих закоханих вуст.
Коли він замовк, вона відповіла йому просто:
— І я теж вас дуже люблю!
Вони трималися за руки, неначе підлітки, що йшли поруч путівцем, і затуманеним поглядом спостерігали, як пливуть річкою пароплавчики. Вони були самі в Парижі, серед невиразного, безугавного, близького й далекого гомону, що носився над ними в цьому місті, повному життя, і вони були тут ще більше усамітнені, ніж на верху високої башти, і на кілька секунд справді забули, що на землі є ще хтось, окрім них.
До неї першої вернулося відчуття реальності і свідомість, що час минає.
— Хочете знов побачитися тут завтра? — спитала вона.
Він поміркував кілька секунд і, бентежачись тим, що
збирався запропонувати, заговорив:
— Так… так… звичайно… Але… чи не побачитись нам десь в іншому місці?.. Тут самотньо… Однак… сюди кожен може прийти.
Вона вагалася.
— Ваша правда… А крім того, ви не повинні нікому показуватися щонайменше зо два тижні, щоб усі повірили у вашу подорож. Буде так мило й таємниче зустрічатися з вами, в той час як усі думають, що вас нема в Парижі. А поки що я не можу вас приймати. Тому… я не уявляю собі…
Він почував, що червоніє, але сказав:
— І я не можу просити вас заїхати до мене. Але ж хіба нема іншого способу, іншого місця?
Як жінка практична, вільна від удаваної соромливості, вона не здивувалася і не обурилася.
— Авжеж. Але про це треба подумати.
— Я вже подумав.
— Уже?
— Так, пані.
— І що ж?
— Чи ви знаєте вулицю В’є-Шан в Отейлі?
— Ні.
— Вона виходить на вулицю Турнемін і Жан-де-Сольж.
— А далі?
— На цій вулиці, чи, вірніше, в цьому провулочку, є садок, а в садку будиночок, з якого можна вийти також на ті дві вулиці, що я назвав.
— Ну, а далі?
— Цей будинок чекає на вас.
Вона поміркувала, потім усе так само невимушено поставила два-три запитання, підказаних їй жіночою обережністю. Він дав роз’яснення, що, мабуть, задовольнили її, бо вона мовила підводячись:
— Гаразд, я завтра прийду.
— О котрій?
— О третій.
— Я вас чекатиму за хвірткою. Будинок номер сім. Не забудьте. Проходячи, лише стукніть.
— Добре. До побачення, мій друже, до завтра!
— До завтра. До побачення. Дякую! Я обожнюю вас!
Вони стояли поруч.
— Не проводжайте мене, — сказала вона. — Побудьте тут хвилин з десять, а потім ідіть набережною.
— Прощавайте.
— Прощавайте.
Вона пішла дуже швидко, з таким стриманим, скромним і заклопотаним виглядом, що була зовсім подібна до тих тоненьких роботящих паризьких дівчат, які вранці біжать вулицями, поспішаючи до своєї чесної праці.
Він звелів везти себе до Отейля, турбуючись, що помешкання не буде готове на завтра.
Але там було повно робітників. Стіни вже оббито штофом, паркет застелено килимами. Всюди мили, стукали, вбивали цвяхи. В саду, рештках колишнього парку, досить
просторому й гарному, було кілька високих і старих дерев, густих палісадників, що створювали видимість лісу, дві зелені альтанки, два газони й доріжки, що крутилися між деревами й кущами. Місцевий садівник уже посадив троянди, гвоздики, герань, резеду і ще десятків зо два різних рослин, прискорити або затримати розквіт яких можна з допомогою пильної уваги, тцоб потім в один день обернути необроблену землю в розквітлу клумбу.