— Мені конче треба йти. О шостій годині я мушу бути в маркізи де Братіан і вже дуже спізнююся.
Він обережно провів'її до хвіртки, яку відчинив їй, коли вона прийшла. Вони обнялися, і, кинувши швидкий погляд на вулицю, вона пішла попід самим муром.
Зоставшись на самоті, він відчув ту раптову порожнечу, що лишає в нас жінка, зникаючи після обіймів, ту дивну подряпину в серці, завдану кроками, що віддаляються; йому здалося, ніби він покинутий, ніби він нічого не взяв од неї. І він почав ходити доріжками, посиланими піском, думаючи про вічну суперечність між сподіванками й дійсністю.
Він пробув тут аж до вечора, потроху заспокоюючись і віддаючись їй здалека з більшим самозабуттям, ніж віддавалася вона, коли була в його обіймах; потім повернувся додому, пообідав, не помічаючи, що їсть, і взявся їй писати.
Другий день здався йому довгим, а вечір нескінченним. Він знов написав їй. Як це могла вона нічого йому не відповісти, нічого не передати? Вранці другого дня він одержав коротку телеграму з призначенням нової зустрічі на завтра, о тій самій годині. Той невеличкий синій папірець зразу вилікував його від недуги чекання, що вже починала його мучити.
Вона прийшла, як і перше, вчасно, ласкава, усміхаючись; і їхня зустріч в отейльському будиночку була зовсім така сама, як і перша. Андре Маріоль, спочатку здивований і збентежений тим, що не відчував у їхніх взаєминах тієї палкої пристрасті, наближення якої він передчував, але ще більше закоханий почуттєво, потроху забував мрію про сподіване володіння, спізнаючи трохи іншого щастя в володінні тим, що було йому даровано. Він прив'язався до неї путами пестощів, найнебезпечнішими, найнерозривні-шими, тими єдиними путами, що від них ніколи вже не визволитися чоловікові, коли вони міцно охоплюють його і так увіп’ються, що виступить кров.
Збігло три тижні, такі солодкі, такі швидкоплинні! Йому здавалося, що це ніколи не скінчиться, що він завжди житиме так, зникнувши — для всіх та існуючи для неї самої, і в його мрійливій душі, душі художника, що нічого не створив, якого завжди мучили даремні сподіванки, народилася примарна надія на тихе, щасливе й замкнуте життя.
Мішель приходила двічі на тиждень, не опираючись, зваблена, певне, так само втіхою цих побачень, чаром будиночка, що перетворився на оранжерею рідкісних квітів, й новиною цих любовних стосунків, майже цілком безпечних, бо ніхто не мав права стежити за нею, і все ж повних таємниці,— як і дедалі більшою ніжністю її коханця. Але якось вона сказала йому:
— Тепер, мій друже, вам пора знову з’явитися в світі. Завтра приходьте до мене. Я сказала, що ви повернулися.
Його це дуже вразило.
— О, нащо так швидко! — вигукнув він.
— Бо коли якось випадком дізнаються, що ви в Парижі, то ваша самотність здалася б надто незрозумілою, викликала б підозри.
Він визнав, що вона має слушність, і пообіцяв прийти до неї на другий день. Потім спитав:
— Ви завтра приймаєте гостей?
— Так, — одповіла вона. — Буде навіть маленьке свято.
Ця новина була йому прикра.
— Яке ж то свято?
Вона задоволено сміялася.
— Яз допомогою всіляких хитрощів добилась від Масі-валя, щоб він зіграв у мене свою «Дідону», якої ще ніхто не чув. Це поема про античне кохання. Пані де Братіан, що вважає себе єдиною володаркою Масіваля, в розпачі. А втім, вона буде в мене, бо теж співає. Чи не молодець я?
— Багато буде людей?
— О ні, лише кілька найближчих друзів. Ви їх майже всіх знаєте.
— Чи не можна мені ухилитися від цього концерту? Я такий щасливий у своїй самотності.
— О ні, мій друже. Зрозумійте, я найбільше розраховую на вас.
У нього забилося серце.
— Дякую, — мовив він. — Прийду.
Ill
— Добрий день, любий пане Маріоль.
Він помітив, що тепер він уже не «любий друг», як в Отейлі, і швидкий потиск її руки сказав йому, що перед ним була жінка заклопотана, поглинута світськими обов’язками. Він зайшов до вітальні, а пані де Бюрн попрямувала назустріч красуні Jle Прієр, трохи іронічно прозваної «Богинею» за відважне декольте й претензією на скульптурність форм. Її чоловік був академік з відділу Написів і Красного письменства.
— Ах, Маріоль! — вигукнув Ламарт. — Звідки ви взялися, мій любий? Ми вже думали, що вас нема серед живих.
— Я подорожував по Фіністеру.
Він почав ділитися своїми враженнями, та романіст перебив його:
— Ви знайомі з баронесою де Фремін?
— Ні, знаю лише в обличчя. Але я багато про неї чув. Кажуть, вона дуже цікава.