Вона промовила останні слова жартівливо, але з таким глибоким жалем, що вони заглушили все — і її міркування про жінок, і її захоплення мистецтвом.
Масіваль справді був жонатий. Ще до того, як досяг успіху, він зв’язав себе одним з тих шлюбів, нерідких у світі мистецтва, що їх потім доводиться тягнути за собою крізь славу аж до самої смерті.
А втім, він ніколи не говорив про свою дружину, не виводив її у світ, де сам часто бував, і хоч мав трьох дітей, про це мало хто й знав.
Маріоль засміявся. Справді, ця жінка була рідкісного типу, дуже гарною, повною несподіванок! Він уперто, не відриваючись, вдивлявся в неї — це, здавалося, зовсім її не соромило — вдивлявся в це поважне й веселе обличчя, трохи свавільне, з задерикуватим носиком, з теплим рум’янцем, отінене русявим волоссям, яскравого, але м’якого тону, в це обличчя, на якому грали барви гарячого літа і дозрілості такої досконалої, ніжної, привабної, що здавалося, ніби ця жінка саме цього року, цього місяця, цієї хвилини досягла свого цілковитого розквіту. Він думав: «Чи не фарбується вона?» — й намагався вловити при корінні волосся яснішу або темнішу смужку, але не знаходив її.
Притлумлені кроки по килиму змусили його здригнутися й повернути голову. Двоє слуг принесли чайний столик. У великому срібному приладі, блискучому й складному, неначе хімічний апарат, тихенько булькотіла вода, що підігрівалася синім полум’ям спиртівки.
— Вип’єте чашку чаю? — спитала вона.
Коли він згодився, вона підвелася й прямою ходою, вишуканою в самій своїй твердості, не похитуючись, підійшла до столика, де пара співала в череві того приладу, посеред квітника з пиріжків, пундиків, зацукрованих фруктів і цукерок.
Легкий її силует виразно вимальовувався на шпалерах вітальні, і Маріоль помітив, який у неї тонкий стан і стрункі стегна в поєднанні з широкими плечима й повними грудьми, якими він тільки оце милувався. її світла сукня, звиваючись, розгорнулася за нею й неначе без кінця розтягувала по килиму її тіло, і в нього майнула груба думка: «Ну, сирена! Вона тільки зваблює».
Тепер вона обходила гостей, граціозними жестами пропонуючи ласощі.
Маріоль стежив за нею поглядом, коли Ламарт, що блукав з чашкою в руках, підійшов до нього й спитав:
— Підемо разом?
— Авжеж.
— Ходімо зараз! Я втомився.
— Зараз, так зараз. Ходімо.
Вони вийшли.
На вулиці письменник спитав:
— Ви додому чи до клубу?
— Зайду до клубу на часинку.
— До «Барабанщиків»?
— Так.
— Я проведу вас до дверей. Мені вже обридли ті клуби. Я ніколи там не буваю. А записався, щоб тільки брати екіпаж.
Вони взялися попід руку й пішли до церкви святого Августина.
Через кілька кроків Маріоль промовив:
— Що за дивна жінка! Якої ви думки про неї?
Ламарт голосно засміявся.
— Це вже починається криза, — сказав він. — Ви перейдете через неї, як і всі ми; я вже видужав, але свого часу теж перехворів нею. Друже мій, криза полягає в тому, що, зібравшись разом або зустрівшись хоч би де, її друзі говорять лише про неї.
— У всякому разі, особисто я говорю про неї вперше, і то цілком природно, бо ж ледве знаю її.
— Хай так. Поговорімо про неї. То знайте — ви закохаєтеся в неї. Це неминуче, через це переходять усі.
— Що ж то, вона така знадлива?
— І так, і ні. Ті, кому подобаються жінки колишніх часів, жінки душевні, сердечні, чутливі, жінки з давніх романів, ті її не люблять і так ненавидять її, що врешті починають говорити про неї всяку мерзоту. Ті ж, що, як ми, цінують чарівність сучасності, ті мусять визнати, що вона чудова, поки не прихиляться до неї. А от усі саме це й роблять. Врешті від цього не вмирають, та й страждають не дуже; але шаліють, що вона така, а не інакша. Ви теж того зазнаєте, якщо вона захоче; а вона вже наставила вам сильце.
Маріоль вигукнув, висловлюючи свою таємну думку:
— Ну, я для неї — перший-лішпий! Та й мені здається, вона цінує передусім титули й відзнаки.
— Так, це вона любить, що й казати! А в той же час їй на них начхати. Найсдавніший, наймодніший і навіть най-видатніший чоловік й десяти разів не буває в неї, якщо він їй не подобається; зате вона по-дурному заприязнилася з тим йолопом Френелем і причепою Мальтрі. Вона чомусь панькається з несусвітніми дурнями, може, тому, що вони її забавляють більше, ніж ми, а може, тому, що вони, власне, її більше люблять, а всі жінки до того чутливіші, ніж до всього іншого.
Ламарт усе говорив і говорив про неї, аналізуючи, міркуючи, щось доводив, потім знов сам собі суперечив; на запитання Маріоля він відповідав палко й щиро, як людина зацікавлена темою, але й трохи спантеличена, розум якої повен правдивих спостережень і помилкових висновків.