Гі де Мопассан
ТВОРИ В ДВОХ ТОМАХ
НАШЕ СЕРЦЕ. СИЛЬНА, МОВ СМЕРТЬ
Романи
ВИБРАНІ ОПОВІДАННЯ
Переклад з французької
Київ
Видавництво художньої літератури «Дніпро »
1990
Редактор В. П. Грабовський
НАШЕ СЕРЦЕ
Частина перша
I
Якось Масіваль — композитор, відомий автор «Ребек-ки», той самий, кого вже років п’ятнадцять звали «славетним молодим маестро», сказав своєму другові Андре Ма-ріолеві:
— Чому ти не попросиш, щоб тебе познайомили з Мі-шель де Бюрн? Запевняю тебе, це одна з найцікавіших жінок сучасного Парижа.
— Бо я зовсім не створений для цього товариства.
— Мій любий, ти помиляєшся. Це дуже своєрідний, дуже сучасний, ^квавий і артистичний салон. Там лунає чудова музика, там ведуть розмови не гірше, ніж у салонах найкращих пліткарок минулого століття. Тебе в цьому домі оцінили б передусім тому, що ти прегарно граєш на скрипці, по-друге, тому, що про тебе там було сказано багато хорошого, й, нарешті, тому, що тебе вважають за людину небуденну й не дуже охочу до знайомств.
Підлещений, але ще впираючись і думаючи до того ж, що ці наполегливі запросини робляться не без відома молодої жінки, Маріоль мовив: — Овва! То мені байдуже, — але в цьому зумисному гордуванні вже чулася згода.
Масіваль почав знову:
— Хочеш, я тебе познайомлю цими днями? А втім ти вже знаєш її з розповідей приятелів, бо ми говоримо про неї дуже часто. їй двадцять вісім років, це дуже гарна жінка, велика розумниця, вона не хоче знов одружуватися, бо була надто нещаслива в першому шлюбі. Вона зробила свою оселю місцем зустрічей приємних людей. Там не надто багато клубних завсідників та світських шалапутів. Саме стільки, скільки треба, щоб справити добре враження. Вона буде в захваті, коли я тебе приведу.
Маріоль, переконаний, відповів:
— Гаразд! Якось цими днями.
На початку другого тижня музикант зайшов до нього й спитав:
— Ти завтра вільний?
— Та ніби… так.
— От і добре! Підемо обідати до пані де Бюрн. Вона мені доручила запросити тебе. Ось і записка від неї.
Поміркувавши ще якусь мить задля годиться, Маріоль одповів:
— Згода.
Андре Маріоль мав років тридцять сім, нежонатий і без певного заняття, досить багатий, щоб жити так, як йому заманеться, подорожувати і навіть зібрати собі гарну колекцію сучасного живопису і старовинних дрібничок, репутація у нього була людини дотепної, трохи дивакуватої, трохи відлюдькуватої, трохи вибагливої, гордовитої, що тримався самотою більше з гордощів, ніж з сором’язливості. Щедро обдарований від природи, тонкого розуму, але ледачий, здатний усе збагнути і, може, зробити багато дечого, він обмежувався тим, що втішався життям, як глядач, або, певніше, любитель. Коли б він був бідний, то, напевне, став би людиною видатною або й славетною: вродившися ж багатим, він завжди докоряв собі, що не зумів нічого до пуття осягти. Брався, правда, до різних мистецтв, але якось мляво: у літературі заявив про себе подорожніми нотатками, цікавими, жвавими й добірного стилю; в музиці — грою на скрипці, чим добув навіть між фахівцями славу обдарованого любителя; і, нарешті, спробував себе в скульптурі, в цьому мистецтві, де вроджена спритність і хист сміливо виводити оманливі контури заміняють в очах невігласів майстерність і знання. Його глиня-на статуетка «Туніський масажист» мала навіть деякий успіх на торішній виставці.
Казали, що він не тільки чудовий верхівець, але й видатний фехтувальник, хоч він ніколи не виступав прилюдно, мабуть, через ту саму несміливість, що змушувала його уникати великосвітських товариств, де можна було побоюватися серйозного суперництва.
Але друзі одностайно вихваляли і цінували його, може, через те, що він не затьмарював їх. У кожному разі, про нього говорили як про людину надійну, віддану, приємну в стосунках і дуже симпатичну.
Досить-таки високий на зріст, з коротко підстриженою на щоках і гострою, видовженою на підборідді, чорною борідкою, сивуватим, але гарним кучерявим волоссям, він вирізнявся відкритим поглядом ясних, живих, карих очей, недовірливих і трохи суворих.
Приятелював він найбільше з митцями, — з романістом Гастоном де Ламартом, композитором Масівалем, художниками Жобеном, Ріволе, де Модолем, — котрі, здавалося, дуже цінували його приязнь, його розум, дотепність і навіть його думку про їхні твори, хоча в глибині душі вони з пихою людей, що досягли успіху, мали його за невдаху, — хай навіть дуже милого та дуже розумного.
Його гордовита стриманість ніби казала: «Я ніщо, бо нічим не захотів стати». І він обертався в тісному колі друзів, зневажаючи світську галантність та модні салони, де інші сяяли б ясніше і відтрутили б його в юрбу світ-ських статистів. Він одвідував лише такі доми, де напевне могли оцінити його безперечні, але приховані якості: і він так швидко згодився піти до пані Мішель де Бюрн лише тому, що найкращі його друзі, ті самі, що всюди розповідали про його приховані таланти, були постійними гостями цієї молодої жінки.
Вона мешкала на першому поверсі чудового будинку на вулиці генерала Фуа, за церквою св. Августина. Дві кімнати — їдальня та вітальня, де приймали всіх гостей, — виходили на вулицю; дві інші — в гарний садок, яким користувався домовласник. Друга вітальня була дуже простора, скоріше довга, ніж широка, з трьома вікнами, через які виднілися дерева, — їхнє гілля торкалося віконниць; її обставлено виключно рідкісними й простими речами й меблями, бездоганного й суворого смаку і величезної цінності. Стільці, столи, чудові шафки й полички, картини, віяла і порцелянові фігурки під склом, вази, статуетки, величезний настінний годинник, обрамлені панно — вся окраса будинку молодої жінки надила або приковувала погляд своїм стилем, старовиною та елегантністю. Щоб створити собі таку обстанову, якою вона пишалася майже так само, як сама собою, пані де Бюрн скористалася досвідченістю, люб’язністю і смаком усіх знайомих їй художників. Вони з мисливським азартом вишукували для неї, багатої і щедрої, всі ці речі, позначені тією своєрідністю, що її не вловлює простий любитель, і завдяки цим людям пані де Бюрн влаштувала собі славетний малодоступний салон, де, як їй здавалося, гості почували себе краще і куди йшли охочіше, ніж до звичайних салонів інших світських жінок.
Одна з її улюблених теорій полягала в тому, що відтінок шпалер, фіранок, зручність крісел, зграбність форм, краса цілого пестять, голублять і милують зір так само, як і чарівні усмішки. Принадливі чи відразні оселі, казала вона, багаті чи бідні, приваблюють, утримують або відштовхують так само, як і істоти, що живуть там. Вони збуджують або пригнічують серце, гріють або морозять розум, змушують до розмови або до мовчання, засмучують або звеселяють. Словом, вони навівають кожному відвідувачеві якесь незрозуміле бажання зостатися або піти геть.
Посеред цієї дещо темної вітальні між двома столиками з квітами на почесному місці стояв величний рояль. Далі високі двійчасті двері вели до спальні, за нею йшла туалетна кімната, теж дуже елегантна й простора, обтягнена перським полотном, як літня вітальня, — там пані де Бюрн мала звичай перебувати, коли зоставалася сама.
Вийшовши заміж за негідника з гарними манерами, за одного з тих домашніх тиранів, перед якими всі мусять коритися й хилитися, вона спочатку була дуже нещаслива. Цілих п’ять років їй доводилося зносити жорстокість, вимогливість, ревнощі, навіть брутальність цього огидного владаря: і, залякана, ошелешена несподіванками, вона не опиралася гніту подружнього життя, роздавлена деспотичною й жорстокою волею брутального самця, жертвою котрого вона стала.
Якось увечері, вертаючись додому, чоловік її помер від розриву серця, і, коли принесли його тіло, загорнене в ковдру, вона довго дивилася на нього, не вірячи в реальність визволення, відчуваючи глибоко стримувану радість і боячись виявити її.