Вона нічого не сказала. Засміялась тільки тихенько,
пустотливо, ховаючи обличчя на грудях у чоловіка.
Він запитав:
— Певне, був дуже незугарний і… як би то сказати… незграбний?
Вона ворухнула злегка головою, що мало означати: «Так… незграбний».
— Добре тобі надокучав за ніч, га?
Вона на цей раз відповіла щиро, з запалом:
— «г- Ой! Певне!
Він поцілував її ще раз за таку відповідь і прошепотів:
— Ото ще недотепа! Тобі за ним нещасливо жилося?
— Так. Невеселе було життя… щодня те саме…
Лейє відчув надзвичайну втіху, порівнюючи в думці
колишнє та теперішнє становище, на свою користь, звичайно.
Він трохи помовчав, йому набігли веселі думки.
— А скажи мені…— промовив.
— Що?
— Казатимеш мені по щирості, зовсім щиро?
— А певне, мій друже.
— Ну, то от, по правді, чи не спокушала тебе ніколи думка… щоб… щоб обдурити його, того йолопа Сурі?
Пані Лейє соромливо ойкнула стиха й ще щільніше притулилася чоловікові до грудей. Але той помітив, що вона сміється.
— Ні, справді,— наполягав він, — признайся по правді. Йому б до голови якраз пасували роги, отій нікчемі. Так би воно було кумедно, так кумедно! Бідолаха Сурі! Ну ж бо, ну, серденько, ти й справді можеш мені про це сказати, мені, мені особливо!
Він підкреслював «мені», маючи на думці, що коли б закортіло їй обманути Сурі, то лише з ним, з Лейє, ні з ким іншим вона б цього не зробила. І він аж тремтів від задоволення, чекаючи на те признання, впевнений у тому, що коли б вона не була така цнотлива, він ще тоді б її мав.
Але вона не відповідала нічого, все тільки сміялась, немов пригадавши щось дуже кумедне.
Лейє й собі почав сміятися з тієї думки, що міг він наставити роги Сурі. Ото чудасія, гарна була б штука справді!
Він бурмотів, заходячись від сміху:
— Бідолашний Сурі, бідолашний Сурі! Голова його для цього якраз пасувала! Ой, так же, так!
Пані Лейє корчилася під ковдрою від сміху, реготала до сліз, майже до крику.
А Лейє все своєї:
— Та ну-бо, признайся, нризнайся! По щирості. Ти ж добре розумієш, що мені з цього не може бути прикрості.
Тоді вона пробелькотала приглушено:
— Авжеж, авжеж.
Чоловік наполягав:
— Що авжеж? Та кажи-бо все!
Стримуючи сміх, вона схилилася аж до вуха Лейє, що чекав на приємне для нього признання, і шепнула:
— Авжеж, я обдурювала його.
Він здригнувся, немов снігом його обсипало, холод пройшов аж до кісток. Бурмотів розгублено:
— Ти… ти… ти його… обдурювала… по-справжньому?
Вона, все ще думаючи, що це його безмірно втішає,
відказала:
— Так… по-справжньому… до самого краю…
Він мусив сісти на ліжку, так його вхопило за серце; віддих йому урвався, він був такий уражений, ніби оце тільки дізнався, що сам рогатий. Помовчав, потім сказав просто:
— Ага!
Вона теж перестала сміятися, запізно зрозумівши свою помилку.
Лейє запитав нарешті:
— Аз ким?
Вона мовчала, підшукуючи відповідь.
Він повторив:
— З ким?
— З одним молодим хлопцем, — здобулася вона на слово.
Він рвучко повернувся до неї й сухо мовив:
— Та певне, що не з куховаркою! Я тебе питаю, з яким хлопцем, чуєш?
Вона не відповідала. Він ухопив ковдру, якою жінка закрилася з головою, кинув її на середину ліжка, і знову сказав:
— Я хочу знати, з яким саме хлопцем, чуєш?
Тоді вона промовила через силу:
— То я на сміх сказала.
Але він трусився зі злості:
— Що? Як? На сміх сказала? То ти з мене глузуєш? Я цього не стерплю, розумієш? Я тебе питаю, як зветься той хлопець?
Вона лежала горілиць, непорушно, мовчки.
Він узяв її за руку і міцно стис:
— Чи чуєш ти нарешті? Я вимагаю, щоб ти відповіла, коли я кажу.
Тоді жінка промовила злякано:
— Ти, видно, збожеволів! Дай мені спокій!
Biji тремтів від люті, не знав уже, що казати, шалів, торсав її з усієї сили та все повторював:
— Чи ти чуєш? Чи ти чуєш?
Вона, щоб звільнитись, зробила раптовий рух і кінчиками пальців ненароком влучила чоловіка в ніс. Він спалахнув гнівом, гадаючи, що жінка його вдарила, і кинувся на неї.
Навалившись на неї і б’ючи по щоках з усієї сили, він кричав:
— На, на, на, ось тобі, розпуснице! Повія! Повія!
Нарешті, задихавшись, знесилившись, він підвівся й попрямував до комода, щоб випити підсолодженої помаранчевої води, бо почував себе розбитим, аж падав.
А вона плакала, уткнувшись у подушку, голосно хлипала, зрозумівши, що скінчилося її щастя з власної її вини.
Тоді, ридаючи, пролепетала:
— Чуєш, Антуане, йди-но сюди! Я тобі збрехала, ти розумієш, слухай!
І, приготувавшись тепер до оборони, озброївшись доказами та хитрощами, вона трохи підвела розкуйовджену голову в збитому набік чепці.
Лейє повернувся й підійшов до неї; йому було соромно, що він побив її, але в глибині свого подружнього серця він відчував невгамовну ненависть до цієї жінки, що зрадила іншого, Сурі.
Тик
Мешканці готелю сходилися помалу на обід у велику залу й сідали на свої місця. Слуги не поспішали подавати до столу, очікували, поки надійдуть ті, хто спізнився, щоб не носитися зі стравами. Ті, що купалися здавна, постійні відвідувачі курорту, які незабаром мали закінчити свій термін, з цікавістю оглядались кожного разу, коли прочинялися двері — хотілося побачити якесь нове обличчя.
То велика втіха для тих, що живуть на курортах. Чекаєш обіду, щоб оглянути новоприбулих, угадати, що вони за люди, що роблять звичайно, що думають. Нам завжди хочеться приємних зустрічей, милих знайомств, може, надаємо тут надзвичайної ваги кожному сусідові, незнайомому. Цікавість прокидається, симпатія очікує, громадський інстинкт працює.
Виникає антипатія на тиждень, приязнь на місяць. Зовсім інакше ставишся тут до людей, курортних знайомих розглядаєш під особливим кутом зору. Виявляєш зненацька в людині, побазікавши з нею з годину ввечері, по обіді, під деревом у парку, де дзюркотить цілюще джерело, високий розум, дивовижну гідність, — а місяць мине, і забудеш до решти свого нового приятеля, такого любого в перші дні знайомства.
Тут-таки налагоджуються й справжні, сталі зв’язки — швидше як де. Всі бачаться тут щодня й спізнаються дуже скоро, і кохання, народжуючись, живе поруч із ніжною, невимушеною, щирою, на старий взірець, приязню. Зберігаєш потім з чулістю дорогу згадку про перші години тієї приязні, про ті перші розмови, під час яких упізнається душа, про перші погляди, що питають і відповідають на найпотаємніші, ще не висловлені запитання і думки, згадку про те, як уперше звірилося серце, про чарівне почуття, коли розкриваєш свою душу перед тим, хто, — ти в тому певен, — розкриває тобі свою.
І з години на годину розквітає кохання серед нудного, одноманітного життя на курорті.
Отож того вечора, як і кожного вечора, ми чекали на нових людей.
Прибуло їх тільки двоє— чоловік і жінка, батько та дочка. Вони нагадали мені зразу дійових осіб з творів Єдгара По, А проте вони вабили до себе, вабили своїм безталанням. Побила їх, здавалось, лиха доля. Батько був дуже високий на зріст, худий, трохи зігнутий, із зовсім сивою, занадто сивою, коли порівняти до не старого ще обличчя, головою. Щось поважне було в його рухах, у постаті, своєю суворою поставою він нагадував протестанта. Дочка років, може, двадцяти чотирьох чи двадцяти п’яти, маленька, теж дуже худа, дуже бліда, мала якийсь виснажений, стомлений, пригнічений вигляд. Трапляються такі люди, немовби занадто безсилі, щоб знести працю та життєві турботи, занадто безсилі, щоб рухатись, ходити, робити все те, що ми робимо кожен день. Була вона досить гарна, ота дівчина, але прозорою своєю красою схожа була на привид. І їла вона дуже повільно, ніби ледве здобувалась на силу ворухнути рукою.
Це вона, напевне, мала лікуватися водами.
За столом вони сиділи навпроти мене, і я зразу помітив, що в батька дуже чудний нервовий тик.