— Продати її країнам, що не мають розвиненої промисловості,— здогадавсь містер Коволт.
— Слушно. От бачте, докази такі ясні й прості, що ви самі підказуєте мені висновки. Тепер далі. Уявіть собі, що Сполучені Штати розмістили свої лишки виробів у такій країні з нерозвиненою промисловістю, як, наприклад, Бразілія. Пам’ятайте, що внутрішній ринок Сполучених Штатів більше товарів не потребує і тому не може прийняти бразільських виробів в обмін на свої. Що візьмуть Сполучені Штати від Бразілії за цих умов?
— Золото, — підказав містер Коволт.
— Але ж золота на світі лише певна кількість і до того ж невелика, його не вистачить, — заперечив Ернест.
— Золото у формі цінних паперів, облігацій тощо, — поправився містер Коволт.
— От ми й прийшли до істини, — сказав Ернест. — З Бразілії Сполучені Штати за свої вироби одержать облігації та інші цінні папери. А що ж це значить? Це значить, що Сполучені Штати стануть власниками залізниць, фабрик, шахт і грунтів у Бразілії. А який висновок випливає з цього?
Містер Коволт, поміркувавши хвилинку, похитав головою.
— Я скажу вам, — вів далі Ернест, — Це означає, що продуктивні сили Бразілії розвинуться. А коли Бразілія за капіталістичної системи розвине свої продуктивні сили, вона сама матиме неспожитий лишок виробів. Чи зможе вона продати його Сполученим Штатам? Ні, не зможе, бо Сполучені Штати вже мають занадто багато неспожитих виробів. Чи зможуть Сполучені Штати за цих умов робити те, що робили раніше, а саме — збувати свої лишки виробів Бразілії? Ні, не зможуть, бо Бразілія сама матиме таку зайвину.
Що ж виходить? І Сполученим Штатам, і Бразілії доведеться шукати інших країн з нерозвиненою промисловістю, щоб вивезти туди свої вироби. Але це призведе до розвитку продуктивних сил у цих країнах, і вони незабаром теж матимуть свої «зайві» вироби й почнуть шукати інших країн, куди б їх вивезти. Тепер, панове, слідкуйте за моєю думкою. Планета наша не безмежна, країн на світі є лише певна кількість. Що ж буде, коли кожна країна на світі, навіть найменша й найвідсталіша, стане розвиненою і з неспожитими товарами на руках?
Він замовк і обвів поглядом слухачів. У них на обличчях виразно проступало замішання. Ернест немов закляттям створив з абстракції яскраве видиво і показав його присутнім. Побачивши те видиво, вони злякалися.
— Ми почали з перших літер абетки, містере Келвіне, — лукаво провадив Ернест, — тепер я познайомив вас із рештою літер. Це дуже просто, а що простіший доказ, то він переконливіший. Ви, мабуть, уже знайшли відповідь. Куди подінуться зайві вироби, коли кожна країна матиме неспожитий лишок? Що тоді станеться з усією вашою капіталістичною системою?
Але містер Келвін замість відповіді лише збентежено хитав головою. Він, очевидно, перебирав у дум ці Ери естові міркування, шукаючи в них помилки.
— Дозвольте мені ще раз коротко переповісти вам усе, — сказав Ернест. — Ми почали з окремого промислового процесу, з фабрики взуття. Ми встановили, що розподіл там нової вартості подібний до розподілу в усіх інших промислових процесах.
Далі ми встановили, що робітники могли купити на свою заробітну платню тільки певну кількість продукту і що капіталісти не спожили всієї решти його. Ми встановили, що після того, як робітники витратили всю суму своєї платні, а капітал спожив усе, що зміг, ще залишається неспожитий лишок. Ми погодилися на тому, що цей лишок можна розмістити тільки за кордоном. Ми також погодилися, що внаслідок вивозу цього лишку до іншої країни розвинуться її власні продуктивні сили і через якийсь час ця країна сама матиме зайві вироби. Ми поширили цей процес на всі країни нашої планети і дійшли до того моменту, коли кожна країна, щороку, щодня виробляючи більше товарів, ніж вона може спожити, не матиме куди збувати ту зайвішу. А тепер я знов запитую вас, що нам робити з цими лишками?
Ніхто не відповів.
— Містере Келвіне? — запитав Ернест.
— Визнаю свою поразку, — признався містер Келвін.
— Мені ніколи й не снилося таке, — сказав містер Асмунсен. — А тим часом усе це здається ясне, як на долоні.
Мені вперше довелося почути виклад одного з висновків теорії Карла Маркса{56} про додаткову вартість. Ернест зробив це так просто, що я сама була вражена й сиділа в німому захопленні.
— Я скажу вам, як позбутися цього лишку, — сказав Ернест. — Кинути його в море. Кидайте щороку в море на сотні мільйонів доларів черевиків, пшениці, сукна і всяких інших виробів. Хіба таким чином ми не зменшимо лишки?