Я взяла одні штани й почала розглядати її роботу.
— Шість центів, пані,— сказала вона мені, привітно кивнувши головою і далі все шиючи. Працювала вона повільно, але невпинно.
За всю цю роботу? — спитала я. — Оце стільки вам платять? Скільки ж часу забирають у вас одні штани?
— Так, шість центів за всю роботу, — відповіла вона. — Стільки платять. Дві години на штани.
Але хазяїн цього не знає,— додала вона поквапно, видимо боячися завдати клопоту своєму хлібодавцеві,— Я працюю так повільно, бо в мене ревматизм у руках. Молоді дівчата працюють, звичайно, куди швидше. їм і години досить. Але хазяїн добрий, він дозволяє мені брати роботу додому, бо я вже стара і в мене від скрекоту машин голова болить. Якби не його ласка, я б умерла з голоду. Ті, хто працює в майстерні, одержують по вісім центів за штани. Що ж удієш? Роботи й для молодих не вистачає, а для старих і поготів. Часто буває так, що мені припадають тільки одні штани на день. Іноді, як от сьогодні, мені дають аж восьмеро. І я їх мушу до вечора кінчити.
Я спитала її, коли вона більше працює, зранку чи ввечері, і вона відповіла, що це залежить від сезону.
— Улітку, як роботи багато, я працюю від п’ятої ранку до дев’ятої вечора. Але взимку надто холодно, руки в мене зранку закляклі, терпнуть з холоду, й доводиться працювати довше, іноді аж за північ.
Цього літа тяжко мені довелося. Скрутні часи настали. Мабуть, бога ми прогнівили. Ось перед оцим-о хазяїн цілий тиждень роботи мені не давав, а як не заробиш, то що ж їстимеш? Та я звична. Я все своє життя шила: і в себе ще, в старому краю, і тут, у Сан-Франціско, — вже цілих тридцять три роки. Як стає на комірне, то ще добре. Хазяїн дому — дуже чоловік хороший, але ж і йому грошей треба. Він бере тільки три долари місячно за цю кімнату. Це дуже дешево. Але добути щомісяця ті три долари, ох, як важко.
Вона замовкла, і голка знов заходила в її руках.
— Вам, мабуть, доводиться над кожним центом труситися? — спитала я.
Вона закивала головою.
— Як заплачено комірне, то ще нічого. Певне, м’яса не накупуєшся. Не купиш і молока до кави. Ну, та бодай раз попоїсти таки щодня, а то й двічі,— останні слова вона промовила аж гордо, немов хвалячись своїми успіхами. Та як вона знову замовкла, схилившись над шиттям, я помітила смуток в її лагідних очах і гірко опущені кутики уст. Погляд її став замислений, невидющий. Тоді вона похапцем витерла очі, бо сльози заважали їй шити.
— Ні, це я не з голоду плачу, — пояснила вона. — До голоду я вже звикла. Це я за дочкою плачу. Машина її вбила. То правда, вона тяжко працювала, а все ж я не візьму в тямку… Вона ж була така здорова, молода ще, всього сорок років, а працювала тільки тридцять. Правда, почала змалечку. Чоловік мій, тато її, на заводі загинув, убило його, як паровий казан розірвався. То що ж ми мали діяти? Хоч їй ще тільки десять годочків було, але така здоровенька, могла вже працювати. Еге ж, машина її вбила, силу виссала. А працювала вона швидше за всіх у майстерні, я добре знаю. Ось чого я не можу працювати там. Мені від тої машини в голові паморочиться. Весь час ніби чую, як вона цокоче: «Це я, це я, це я», — і так цілісінький день. Тоді мені дочка спливає на думку, і я не можу працювати.
Сльози знов виступили їй на очах. Вона витерла їх і шила далі. Я почула ходу епіскопа, що, спотикаючись, піднімався сходами, і відчинила йому двері. Боже, що це було за видовище! На спині півмішка вугілля, тріски на розпал. Обличчя запорошене вугільним пилом, з лоба тече піт. Скинувши свій вантаж у куток біля груби, він витер обличчя цупкою картатою хусточкою. Я очам своїм не вірила: витончений епіскоп Моргауз був чорний, як вугляр, у дешевій бавовняній сорочці, як носять робітники — верхній гудзик на ній відірвався, — і в комбінезоні. Той комбінезон вразив мене найдужче — по-вантажницькому підперезаний вузеньким ремінцем, холоші внизу вистріпані, забрьохані.
Єпіскопові було жарко з натуги, але розпухлі пальці старої жінки закоцюбли з холоду. Тому, перше ніж ми вийшли, епіскоп запалив у грубі, а я почистила картоплю і поставила її варитись.
Згодом я дізналася, що жахливі надра нашої околиці криють у собі багато ще й гірших трагедій бідності.
Повернувшись додому, я застала Ернеста стривоженого, що мене так довго нема. Він дужо зрадів, як побачив епіскопа. Коли вщухли вітання, епіскоп сів у крісло, відкинувсь на бильце, простяг ноги й зітхнув у справдешній полегкості. Ми були перші з його давніх друзів, кого він спіткав після своєї втечі, сказав вій. І ці тижні він дуже страждав від самотності. Є пі скоп багато розповів нам про своє нове життя, але найбільше говорив про ту радість, якої зазнає тепер, свято виконуючи заповіт господній.