Ми поїхали слідом за ним, а потім звернули покрученою стежкою, яку він обминув, до гайка розкішних секвой, що обступали озерце з темною від гірських мінералів водою. Тут я знала кожен клаптик землі. Колись ця земля належала одному письменникові, моєму приятелеві. Він теж став революціонером, але його доля була гірша за мою, бо вій уже загинув і ніхто не знав, до і як. Тільки нам двом була відома та криївка, куди я тепер простувала. Письменник купив цей ліс, бо дуже, полюбив його красу, і заплатив за нього чималі гроші, завдавши цим великої прикрості околишнім фермерам. Він часто й весело розповідав, як вони хитали головами, Силкуючися збагнути, чого вігі сподівався від цієї землі, купуючи її за таку велику ціну, а потім казали йому: «Ви ж не матимете й шести відсотків прибутку на ці гроші».
Але він уже вмер, і навіть дітям його не довелося володіти цією красою. Тепер ліс був власністю Віксона якому належало все східне та північне узгір’я Сономських гір, від маєтку Спреклів до Бенетської долини. Віксон улаштував тут розкішний мисливський парк для полювання на оленів, що вільно бігали по чудових узгір’ях, галявах та ярах на просторі в кілька тисяч акрів майже первісного дикого лісу. Щоб звільнити місце для оленів, Віксон вигнав звідси власників окремих ділянок і каліфорнійську психіатричну лікарню, зруйнувавши всі будинки.
— закінчуючи цей опис, треба сказати, що мисливська хатина Віксона стояла за чверть милі від моєї криївки але це не тільки нічим не загрожувало нам, а навпаки, ще додавало безпеки. Ми ніби потрапляли під захист одного з дрібних олігархів. Нікому б і на думку не спало, що ми можемо ховатися в такому місці. Мисливський парк олігарха був поза підозрою. Це було останнє місце в світі де шпигуни Залізної П’яти стали б шукати мене з Ернестом, що мав приєднатися до пас після втечі.
— Ми прив’язали коней серед дерев біля озера. Зі схованки під гнилою колодою- мій супутник дістав різні речі — мішок борошна на п’ятдесят фунтів, консерви, кухонний посуд, укривала, брезент, книжки та письмове приладдя, велику пачку листів, п’ятигалонний бідон з гасом, гасницю й нарешті найголовніше: великий клубок міцної линви. Запас речей був такий великий, що не раз ми спотикалися, поки перенесли його до криївки.
Але вона була дуже близько. Я взяла линву і пішла стежкою поміж переплетених диким виноградом кущів. Стежка вилася серед порослих лісом пагорбів і раптом уривалася на крутому березі струмка. Цей невеличкий джерельний струмок не висихав навіть у літню спеку. З усіх боків бовваніли високі, вкриті лісом горби. Здавалося, що недбала рука якогось титана кинула їх сюди цілою купою. Вони стояли окремо від гірського хребта і здіймалися вгору на сотні футів. Складалися вони з червоної вулканічної глини, славнозвісної виноградної землі Сономи. Струмок прорізав у цьому грунті глибоке, звивисте ложе.
Нам довелося просто рачкувати вниз до струмка, а спустившись, ми ще пройшли за течією ступнів зі сто і врешті добулися до глибокої яруги чи, краще сказати, байрака, що нічим не виказував себе ззовні. Пролізши крізь густий чагарник, ви опинялися на краю його і бачили крізь зелену завісу величезну западину, кількасот футів завдовжки й заввишки і вдвічі менше завглибшки. Виникнувши тут, мабуть, через ту саму примху природи, що розкидала всі ці горби навколо, западина ця сторіччями розмивалася струмком. Всередині ніде не видно було голої землі; западину вкривала суцільним килимом усіляка рослинність — від ніжної травиці й золотавої папороті до гігантських секвой та сосон-дугласівок. Могутні дерева подекуди росли просто з стін яруги. Декотрі з них нахилялися під кутом до сорока п’яти градусів, але здебільшого вони тягліїся вгору, вчепившись корінням у майже прямовисну стіну.