Це було чудове місце для криївки. Ніхто ніколи не заходив сюди, навіть хлопчаки з Глен-Елена. Якби ця западина містилась в ущелині хоча б із милю завдовжки, вона була б добре відома. Але тут не було каньйону. Від свого початку й до самого кінця струмок мав не більше п’ятисот ярдів. Починаючись за триста ярдів від байрака з джерела край гірської луки, він за сотню ярдів нижче його вихоплювався на луговину і зливався з річкою, що спокійно текла по травистій долині.
Мій супутник припнув линву до дерева і, обв’язавши мене другим кінцем, обережно спустив униз. За мить я вже опинилась на дні байраку. Потім він приніс усі речі, які вийняв із схованки, і спустив їх мені. А тоді витяг линву й пішов, весело попрощавшись зі мною.
Перше ніж розповідати далі, скажу кілька слів про цього товариша. Джон Карлсон був один із незліченних скромних і вірних солдатів Революції. Він служив у Віксона, доглядав коней при його мисливській хатині. Власне, Сономські гори ми переїхали на Віксонових конях. Майже двадцять років Карлсон був охоронцем нашої криївки, і я певна, що за весь цей час йому й разу на думку не спало нас зрадити. Він негоден був і уявити чогось такого. Вигляд він мав такий флегматичний і вайлуватий, що можна було тільки дивуватися, як це він зв’язав свою долю з революцією. А проте любов до волі ніколи не згасала в його спокійній душі. Почасти це було навіть добре, що вій не був бистрий на розум і не мав багатої уяви. Вій ніколи не втрачав самовладання. Виконуючи наші накази, він ніколи ні про що не розпитував, і ми знали, що він нікому нічого не скаже. Якось я спитала його, чому він став революціонером.
— Змолоду я був у солдатах, — відповів він. — Це було в Німеччині. Там усі молоді хлопці повинні служити в армії, і я служив. Там був ще один солдат, теж молодий. Батько його був агітатором, як ви це називаєте. Він сидів у тюрмі за образу імператорської величності — за те, власне, що казав правду про кайзера. Той хлопець, син його, чимало говорив зі мною про народ, про те, як він працює і як його грабують капіталісти. Він показав мені життя з іншого боку, і я став соціалістом. Він дуже гарно говорив і правдиво, я ніколи не забуду його слів. Приїхавши до Сполучених Штатів, я розшукав соціалістів і став членом їхньої секції — то було ще за часів соціалістичної робітничої партії. Пізніше, після розколу, я приєднався до місцевої організації соціалістів. Тоді я візникував у Сан-Франціско. То було ще перед землетрусом. Двадцять два роки я сплачував членські внески; я ще й тепер член партії і сплачую внески, хоч доводиться з цим ховатись. Я завжди сплачуватиму, і коли настане народна влада, для мене це буде велика радість.
Залишившись сама, я зварила собі на гасниці сніданок і стала давати лад своєму новому житлу. Карлсон часто спускався до криївки на світанку або пізно ввечері й допомагав мені. Спочатку я жила просто під напнутим брезентом, потім ми спорудили невеличкого намета, а ще пізніше, впевнившись, що тут цілком безпечно, збудували невелику хатину. Вона була так добре схована за деревами, що коли б хто випадково став на краю байрака й подивився вниз, то й тоді не побачив би її. Буйна рослинність зовсім закривала наше сховище. Хатину ми збудували біля самої прямовисної стіни байраку, потім видовбали в цій стіні дві невеличкі кімнатки і обшили їх дошками. В цих кімнатках завжди було чисте повітря, і вони були цілком сухі. Можете мені повірити, жили ми з вигодами. Коли трохи пізніше разом з нами там ховався німецький терорист Біденбах, він улаштував пристрій, що вбирав дим, і таким чином ми мали змогу зимовими вечорами сидіти коло коминка, де весело палали й тріщали дрова.
Згадавши про Біденбаха, мушу сказати кілька слів про цього терориста, людину шляхетної душі, що про нього розійшлася якнайхибніша слава. Він не був зрадник, і його не скарали наші товариші, як усі думають. Такі чутки поширювали агенти Олігархії навмисне. Біденбах був надзвичайно неуважлива людина і завжди все забував. Він забув умовлений пароль, і через це його випадково застрелив вартовий біля нашої печери-схованки в Кармелі. То була прикра помилка. А що він зрадив свою бойову групу — то чистісінька брехня. Не було людини, котра б працювала для Революції вірніше й самовідданіше{93}.
Протягом дев’ятнадцяти років наша криївка ніколи не — стояла пусткою. І все ж за весь цей довгий час нікому не вдавалося знайти її, за винятком одного випадкового епізоду. А тим часом вона була не далі як за чверть милі від мисливської хатини Віксона і зовсім близько від селища Глен-Елен. Я завжди могла чути, як приходять і відходять ранкові та вечірні поїзди, і могла перевіряти свого годинника, слухаючи гудки на цегельні{94}.