Розділ XIX
МИСТЕЦТВО ПЕРЕВТІЛЕННЯ
«Ти повинна зовсім змінити себе, — писав мені Ернест. — Евіс Евергард мусить зникнути. Замість неї повинна з’явитися зовсім інша жінка, інша не лише одягом, але й усією істотою, щоб навіть я тебе не впізнав, — твого голосу, жестів, ходи, манери поводитися, геть усього».
Я послухалась цього наказу. Щодня цілими годинами я вправлялась, ховаючи навіки колишню Евіс Евергард під зовнішністю іншої жінки, яку можна назвати моїм другим «я». Таке перевтілення вимагало постійних і тривалих вправ. Я мусила вправлятися майже безупинно, щоб змінити найтонші відтінки свого голосу, поки голос мого другого «я» не став цілком натуральний. Прийшов час, коли я вже автоматично виконувала ту роль, до якої себе призначила. Треба було так напрактикуватися, щоб одурити й саму себе. Це скидалося на вивчення нової мови, наприклад, французької. Спочатку чужа мова вимагає певного напруження свідомості й волі. Той, хто її вивчає, мислить англійською мовою, а говорить французькою, або, читаючи французький текст, подумки перекладає його на англійську мову, щоб зрозуміти. Пізніше, коли знання і навички нової мови добре укріпляться в свідомості, вживання їх стає автоматичне, і людина вже думає французькою мовою, без ніякої допомоги англійської.
Так було і з нашим перевтіленням. Ми мусили вправлятися, поки ролі, що їх ми грали, ставали для нас дійсністю, поки для того, щоб повернутися до нашого справжнього «я», нам уже потрібна була увага й напруження волі. Звичайно, спочатку було багато помилок. Ми творили нове мистецтво, і нам доводилося відкривати багато нового. Так робота велася скрізь. З’явилися справжні майстри цього мистецтва; вони зібрали величезний матеріал про всякі викрути та хитрощі перевтілення, — і цей матеріал правив нам за підручника, по якому ми вчилися в школі революції{95}.
Саме тоді зник мій батько. Листи, які я доти весь час одержувала від нього, перестали надходити. Не з’являвсь він більш і в наше давнє помешкання на Пел-стріт. Наші товариші шукали його всюди, обшукували в’язниці по всій країні. Але він зник, ніби земля поглинула його, і до сьогодні ми не маємо ніяких відомостей про те, що з ним сталося{96}.
Шість місяців прожила я в криївці сама, але ті шість місяців я не байдикувала. Революційна організація розросталася швидко, і у нас завжди було сила роботи.
Цією роботою керували з в’язниць Ернест разом з іншими лідерами руху, і нам на волі лишалося тільки виконувати їхні плани. Треба було організувати усну пропаганду, створити розгалужену агентурну мережу, заснувати таємні друкарні, налагодити підпільні зв’язки та явки, щоб сполучити між собою всі наші незліченні криївки та влаштовувати нові сховища — нові ланки того ланцюга, яким ми обплели всю країну.
Роботу, як я вже сказала, годі було переробити. Наприкінці шостого місяця мого перебування в криївці до мене приєдналося ще двоє товаришок. Це були дві відважні дівчини, сповнені палкої любові до волі — Лopa Петерсон, що зникла в 1922 p., та Кейт Бірс, що пізніше одружилася з Дюбуа{97}. Кейт і тепер разом з нами віддає свої сили наближенню того дня, що відкриє нову еру в історії людства.
Ці дві дівчини прибули страшенно схвильовані смертельною небезпекою. Серед веслярів рибальського човна, що перевозив їх через затоку Сан-Пабло, виявився шпигун. Цей агент Залізної П’яти зумів прикинутись революціонером і глибоко проникнув у таємниці нашої організації. Безперечно, він натрапив на мій слід. Нам давно стало відомо, що моє зникнення викликало велику тривогу серед таємної поліції Олігархії. На щастя, як виявилося згодом, він ще не сповістив нікого про те, що винюхав. Очевидячки, він не хотів поспішати, вважаючи за вигідніше для себе довести всю справу до кінця — виявити мою схованку та затримати мене саму. Але його відомості загинули разом з ним. Коли дівчата вийшли на берег у гирлі Петалуми й сіли на коней, він кудись зник з човна. У Карлсона виникла підозра, і він, пустивши дівчат самих їхати частину дороги в Сономські гори, сам повернувся назад і знайшов шпигуна. Потім він так розповів про те, що сталося.
— Я задушив його, — просто сказав він, залишаючи нам самим домальовувати своєю уявою цей опис. — Я задушив його, — ще раз сказав він із похмурим блиском в очах. Його великі, шкарубкі від праці руки промовисто зціпились і розціпились, — Він і не писнув. Я сховав його там. Пізніш, як стемніє, піду й закопаю.