Саме на одному з таких судів я й була присутня тієї ночі. Один з наших товаришів, що багато років успішно працював під виглядом священика в місцевому бюро таємної служби Залізної П’яти, був засуджений до смертної кари «Червоними з Фріско». Якраз у ту ніч розглядалося його справу — певна річ, судді не знали, що він наш. Отож мені було доручено посвідчити, що він справді член нашої організації і цілком певна людина. Може, ви здивуєтеся, як це нам пощастило дізнатись про цю справу. Але це було дуже просто. Один з членів групи «Червоних з Фріско» був наш агент. Нам. доводилось стежити за своїми спільниками, як і за ворогами, а ця група маніяків мала неабияку вагу, отже, ми мусили пильно слідкувати за нею.
Але вернімось до Пітера Донелі та його сина. З ним усе було гаразд, поки він якось не побачив у списку засуджених, яких припало стратити йому, ім’я Тімоті Донелі. Тоді в ньому озвалось батьківське почуття. І от, щоб урятувати свого сина, він зрадив товаришів. Справу свою він не зовсім довів до кінця, проте дванадцять членів його групи було страчено і цим самим загибла майже вся група. Ті, що врятувалися, виконали смертного вироку Донелі, якого він заслужив своєю зрадою.
Не довго прожив і Тімоті Донелі. «Червоні з Фріско» заприсяглися і його вбити. Олігархія вживала всіх засобів, щоб урятувати Донелі, і весь час переводила його з одного місця в інше. Троє «Червоних» загинули, марно намагаючись Добутись до нього. Група складалася з самих чоловіків, але для досягнення цієї мети вони змушені були звернутися до жінки, однієї з наших товаришок, а саме до Ен Ройлстон. Наш штаб заборонив їй братися за цю справу, але вона завжди робила те, що хотіла, й не визнавала дисципліни; і за її успіхи, та ще за особистий чар їй те часто вибачали. Вона людина особлива, загальною міркою її годі міряти.
Незважаючи на нашу заборону, Ен узялася за цю справу. Блискуча красуня, вона легко причаровувала людей. Багато наших молодих товаришів були закохані в неї, деякі тільки через те й приєднались до нашого руху. Але вона вперто відмовлялась одружитися. Вона дуже любила дітей, але вважала, що власна дитина заважатиме їй вести революційну боротьбу, якій вона присвятила своє життя.
Закохати в себе Тімоті Донелі Ен Ройлстон було неважко. Сумління не мучило її, бо саме тоді сталася нешвільська різанина, під час якої найманці під командою того Донелі перебили вісімсот ткачів. Ен не вбила Донелі, а тільки передала його до рук «Червоних з Фріско». Це сталося лише рік тому, і від того часу їй дали нове ім’я. Тепер усі революціонери звуть її «Червоною дівою».
Пізніше мені довелося спіткатися ще з двома добре знайомими особами — з полковником Інгремом та полковником Ван-Гілбертом. Полковник Інгрем високо піднісся за часів Олігархії і був призначений послом у Німеччині, Його однаково палко ненавидів пролетаріат обох країн. Зустрілась я з ним у Берліні, де він прийняв мене як міжнародну шпигунку Залізної П’яти і вельми посприяв мені. Я повинна між іншим зазначити, що в цій подвійній ролі мені пощастило не раз здобувати дуже важливі відомості для революції.
Полковник Ван-Гілберт став відомий під прізвиськом «Скаженюки». Він брав головну участь у складанні нового кодексу законів після Чікагського повстання. Але що до цього, коли він був карним суддею, ми засудили його на смерть за звірячу жорстокість. Я брала участь у цьому суді. Виконала присуд Ен Ройлстон.
Ще одна постать виринула з кола моїх колишніх знайомих — адвокат Джексона Джозеф Герд. Я менш за все сподівалася знову спіткати цю людину. Химерна то була зустріч. Через два роки після Чікагського повстання ми з Ернестом прибули до криївки в Бентон-Гарборі, штат Мічіган, по другий бік озера від Чікаго. Увійшли ми саме в ту мить, коли скінчився суд над шпигуном. Засудженого на смерть, його виводили. Якраз тут ми й увійшли. Раптом цей чоловік вирвався з рук своїх конвоїрів і кинувся мені в ноги, обхопивши їх, наче лещатами й, мов навісний, благаючи помилувати його. Коли він підняв до мене спотворене страхом обличчя, я впізнала Джозефа Герда. Ніякі жахливі випадки, що я бачила, не вплинули на мене так гнітюче, як це безумне благання дарувати життя. Він нестямно хотів жити. Жалюгідне то було видовище. Герд не випускав мене, хоч товариші відтягали його. А коли нарешті його відірвали і, незважаючи на крики, повели далі, я аж зомліла. Куди легше дивитися на смерть відважних людей, ніж слухати, як боягуз вимолює собі життя{100}.