— Ми зруйнували водопостачання, — крикнув мені схвильовано Гартмен. — Коли ми змогли зробити це під час ізольованого і передчасного виступу, то чого ми лишень не зробимо спільними, підготовленими зусиллями зразу по всій країні?!
Автомобіль з тим офіцером помчав далі. Раптом розітнувся страшенний гуркіт. Машина разом з людьми, що сиділи в ній, злетіла вгору в хмарі диму, і на землю попадали тільки її уламки та трупи.
Гартмен був у захваті.
— Добре зроблено. Добре, — раз у раз шепотів він. — Пролетаріат дістане сувору науку сьогодні, але й сам добре навчить кого слід.
До місця вибуху бігли поліцаї, під’їхав другий патруль. Я була засліплена тим, що сталося, раптовість подій приголомшила мене. Як це сталося? Щойно я бачила цю машину цілою і ось… Ту хвилю я ні про що інше не думала і навіть не помітила, що нас зупиняє поліція… Я нараз побачила, що поліцай цілиться в Гартмена. Але Гартмен спокійно сказав йому пароль. Я побачила, як націлений на нього револьвер затремтів і опустився, і почула брутальну лайку поліцая. Він був страшенно розлючений, проклинав усю таємну службу та її агентів. «Тільки в ногах плутаються та заважають», — твердив він, а Гартмен заперечував і, мов справжній агент таємної служби, доводив йому, що це поліція ні до чого не здала.
Нарешті я збагнула, що сталося. На місці вибуху зібралася купка людей. Двоє з них піднімали пораненого офіцера, щоб покласти його на другу машину. Несподівано паніка охопила їх усіх, і вони сипнули врозтіч. Пораненого офіцера покинули, вже не дбаючи за нього. Поліцай, кленучи, пробіг повз мене й Гартмена. Ми бігли всі, не знаючи, від чого тікаємо. Нас пройняв сліпий жах, усі ми хотіли тільки втекти якнайдалі від цього страшного місця.
Та нічого не скоїлось, і паніка минулася. Всі боязко повернули назад, з острахом поглядаючи вгору, де чорніли вікна високих будинків, що здіймалися, мов стіни провалля, обабіч вулиці. Бомбу кинуто з одного з цих незліченних вікон. Але з котрого саме? Проте другої бомби не було — був тільки страх перед нею.
Після цього ми вже й самі пильно поглядали на вікна. Кожне з них загрожувало смертю. Кожний будинок міг бути засідкою. Це була війна у великому місті, у нетрях сучасних джунглів. Тут кожна вулиця була ущелиною, кожний будинок — скелею. Ми не багато чим різнилися від первісної людини, хіба тільки тим, що мали військові автомобілі, які раз у раз пробігали вулицею.
Завернувши за ріг, ми натрапили на жінку. Вона лежала на тротуарі в калюжі крові. Гартмен схилився, розглядаючи її, а в мене враз усе замліло всередині. Того дня мені ще довелося побачити багато вбитих, але вся різанина не так мене вразила, як те перше покинуте мертве тіло, що лежало посеред вулиці. «Пострілом у груди», — сказав Гартмен. У руках, притуливши до грудей, мов дитину, жінка тримала жмут друкованого паперу, ніби й мертва не хотіла розлучитися з тим, що принесло їй смерть. Коли Гартмен вийняв з її задубілих рук цей жмут, ми побачили, що то прокламації революціонерів.
— Наша товаришка, — сказала я.
Гартмен тільки люто вилаяв Залізну П’яту. Ми пішли далі. Нас часто спиняли поліцаї та патрулі, але наш пароль відкривав нам дорогу. З вікон: більше не кидали бомб, останні перехожі позникали з вулиць, і тиша навколо нас дедалі глибшала, хоч величезний казан усе кипів десь далеко; глухий гуркіт вибухів чути було звідусіль, і стовпи диму ще зловісніше здіймалися до неба.
Розділ XXIII
НА ДНІ ПРІРВИ
Раптом усе якось змінилося. Повітря ніби тривожно затремтіло. Промайнули автомобілі,— два, три, цілий десяток, — і з них до нас застережливо гукали. Одна з машин на повному ходу раптом звернула вбік, і в ту ж мить позад неї брук злетів угору від вибуху бомби. Ми бачили, як поліцаї порозбігалися в перехресні вулиці, і зрозуміли, що насувається щось страшне.
— Наші товариші йдуть, — сказав Гартмен. Ми побачили колону людей, передні лави якої зразу затопили всю вулицю. Промчав останній військовий автомобіль. Машина на хвилину спинилась коло нас, і з неї вискочив солдат, що обережно ніс у руках якусь річ. Так само обережно поклавши її в риштак понад тротуаром, він знову сів на своє місце; машина рвонулася, завернула за ріг і зникла нам з очей.
Гартмен побіг до риштака й схилився над тим, що поклав там солдат.
— Не підходьте, — гукнув він до мене.
Я побачила, що він хапливо порається біля того предмета. Коли він повернувся, його чоло було рясно зрошене потом.
— Я вийняв капсуля, — сказав він, — ледь-ледь устиг. Солдат — йолоп. Він заклав бомбу проти наших, але не розрахував, і вона все одно мала б вибухнути передчасно. Тепер уже не вибухне.