Отак Клаповух і навчився чогось більшого за все, що будь-коли пощастило придумати мені. Трохи пізніше, надвечір того ж дня, він знов обережно відплив на колоді від берега, а перегодя і я дався на його намови й навчився гребти. Кілька день уряд ми не могли відірватися від саги й так захопилися новою грою, що навіть забували за їжу, ночі перебували на одному дереві поблизу, а Червоноока зовсім спустили з думки й забули, що він є на світі.
Щоразу ми брали новий стовбур, і що менший він був, то легше плив. Але ми також дізнали на досвіді, що стовбур, чим менший, тим легше перевертається, скидаючи нас у воду. Незабаром ми зробили ще одне відкриття. Якось ми пливли поруч, кожен на своїй деревині. Цілком випадково, бавлячись, кожен з нас учепився рукою та ногою в стовбур другого, і враз ми помітили, що вони попливли рівніше й не так хистко, як доти. Ми ж легко могли гребти лежма вільною рукою та ногою. Врешті ми додумалися, що це дає нам змогу брати менші деревини й плавати швидше. На тому наші відкриття скінчилися. Самі про те не здогадуючись, ми винайшли найпримітивніший катамаран, але нам ніколи й на думку не спадало зв’язати стовбури цупкими лозинами або гнучким корінням. З нас доволі було й того, що ми тримали їх укупі руками й ногами.
Коли вщух паш перший спалах захоплення плавбою і коли ми по ночах почали вже повертатися до свого кубла на дереві, тоді саме спізналися ми з Прудкою. Вперше побачив я її, коли вона рвала зелене жолуддя на гілках великого дуба, що ріс близько нашого дерева. Вона була дуже полохлива й поводилася спершу тихо-тихенько. Завваживши, що ми викрили її, вона враз скочила додолу й помчала, як та стріла з лука. День у день ми бачили її тільки мигцем і щоразу шукали її очима, як бігли від дерева до саги чи назад.
А потім одного дня вона не кинулась навтьоки, а чекала на нас, приязно щось жебонячи. Проте близько до себе однаково не підпустила. Щораз, як ми підходили, вона відбігала далі й, спинившись віддалік, знову приязно гукала до нас. Так тривало кілька днів уряд. Минуло чимало часу, доки ми нарешті зовсім спізналися і вона часом стала бавитися з нами.
Вона припала мені до вподоби з самого початку, бо була приємна на вигляд і дуже ласкава, а очей таких лагідних, як у неї, я ще ні в кого не бачив. У всьому вона була не така, як дівчата й жінки нашого Плем’я, — правдиві мегери. Вона ніколи не кричала пронизливо й сердито, і здавалось, що до її вдачі дужче насувало втікати, ніж боронитись.
Ця лагідність, що про неї я згадую, ніби променіла з усього її єства. Таке враження справляло й тіло її, і обличчя. Очі вона мала більші, ніж звичайно в нашої породи, й не так глибоко посаджені, вії довші й густіші, ніс не такий приплесканий та кирпатий, як у інших, і ніздрі не дерлися вгору. Передні зуби були невеликі, горішня губа недовга й не звисала на спідню, а спідня не випиналась наперед. Тіло, звичайно, було вкрите волоссям, але не густо, тільки зверху на руках і ногах та ще на плечах росло його багато. І хоча й вона була безклуба, проте литки мала не криві.
Оглядаючись із двадцятого сторіччя крізь мої сни на Прудку, я часто розважав про неї, і мені не раз спливало на думку, що вона, певне, була споріднена з плем’ям Огневиків. Мабуть, її батько або мати походили з тої вищої породи. Не можу сказати, щоб це була звичайна річ, але таке траплялось — я бачив на власні очі випадки, коли мої одноплемінці, наприклад, скочувалися до того, що кидали своє Плем’я й оселялися з Деревинами.
А втім, я знов ухилився вбік. Прудка була зовсім відмінна від решти жінок у нашому Плем’ї і з самого початку припала мені до вподоби. Її лагідність та зграбність надили мене. Ніколи не була вона люта, ніколи не билась, а тільки тікала. Через те я й узвав її так. Лазила вона куди краще за Клаповуха й за мене. Коли ми гралися в «квача», то ніколи не могли зловити її, хіба випадком, а вона здоганяла нас, коли хотіла. Усі рухи в неї були надзвичайно спритні, а її вміння визначати відстань дорівнювало її відвазі. Хоч геть у всьому вона була боязка, та як доходив ряд до того, щоб лазити чи бігти кудись по деревах, тоді вона не знала страху. Клаповух і я, обидва ми були проти неї незграбні тюхтії, ще й боягузливі до того.
Вона була сирота. Близько неї ми ніколи не бачили нікого, і навіть розмови не було про те, чи давно вона живе на самоті. Певне, ще з самого малку вона зрозуміла, що безпека для неї тільки у втечі. Бувши кмітливою, вона була й обачна. Для мене й Клаповуха з того стала ніби особлива гра — знайти, де вона живе. Безперечно, її притулок був десь на дереві й не дуже далеко, проте марно ми намагалися знайти те кубло. Вдень вона залюбки гралася з нами, але таємницю свого притулку ревниво берегла.