Треба зауважити ось що: змальовую Прудку я не так, як змалював би її Зубань, друге «я» моїх сновидців, мій доісторичний предок. То я, сучасна людина, дивлюсь на все крізь мої сни очима Зубаня.
І саме з такого погляду я здебільшого й оповідаю про ті без краю далекі часи. В моїх враженнях завжди є якась двоїстість, така плутана, що дуже важко з’ясувати її вам. Я ненадовго відхилюсь від свого оповідання, щоб відзначити оту двоїстість, оту химерну плутанину двох особистостей. Це я, сучасна людина, озираючись назад крізь століття, важу і розбираю почуття та спонуки Зубаня, мого другого «я». Він ніколи нічого не важив і не розбирав. Він був сама простота. Він тільки переживав події, ніколи не розмірковуючи, чому вони складаються для нього саме в такий, часом дуже дивний спосіб.
Що дорослішав я, цебто моє справжнє нинішнє «я», то більше заглиблювався в суть своїх снів. Часом, бува, й уві сні усвідомлюєш, що це все тобі сниться, і коли то сон поганий, заспокоюєш себе: мовляв, прокинешся, — і буде по всьому. Кожному з нас таке траплялось. Отак і мені теж. Не раз я, сучасна людина, бував присутній у тих доісторичних снах і через химерну двоїстість моєї особи був разом і актором, і глядачем; і як часто бентеживсь я, сучасна людина, як прикро бувало мені за нерозвагу, нелогічність, тугодумність і взагалі неймовірну глупоту мого другого, первісного «я»!
Іще одне, перше ніж закінчити цей відступ. Чи снилось вам коли-небудь, що ви бачите сон? Собаки, коні, всі тварини снять. За часів Зубаня напівлюди так само снили й уві сні скиглили, коли ввижалося щось погане. Отак і я, сучасна людина, лежав разом з моїм другим «я», з Зубанем, і снив його сни. Знаю, що це важко осягти розумом, але знаю таки, що так бувало зі мною, і дозвольте сказати вам, що сни Зубаня, в яких він літав чи плазував, були для нього такі самі живі та виразні, як і ваші, коли ви уві сні сторчголов падали у безодню.
Зубань мав теж своє друге «я», і коли він спав, те друге «я» снило своїм далеким минулим, де літали крилаті плазуни, де панували, пожираючи один одного, страшні ящери; верталося вві сні до життя прудких, вертких, невеличких, мов гризуни, ссавців, і ще далі й далі — аж до підбережного живого мулу в первісному морі. Не можу, не важуся сказати нічого більше. Усе те таке невиразне, таке складне й таке жахливе, що я можу тільки натякати на ті безкраї і страшні обшири, крізь які, мов крізь туман, прозирав я поступ життя, і не від мавпи до людини, а навіть від першого гробака.
Тепер вертаюсь до свого оповідання. Я, Зубань, знав Прудку не як зграбніше лицем і тілом створіння з довговіїми очима, з виразним переніссям та ніздрями, що дивилися вниз, створіння з якимись уже признаками вроди, — ні, я знав тільки молоде дівча з привітними ласкавими очима, що лагідно жебоніло й ніколи не билося. Мені було до вподоби бавитися з нею і, не знаю чому, шукати їжу з нею вдвох, а надто видирати пташині гнізда. Мушу признатися, що багато перейняв я від неї науки лазити по деревах. Вона була дуже кмітлива, дуже сильна, і ніякі спідниці не прилипали їй до ніг і не заважали рухатися.
Саме під цей час Клаповух почав потроху відкидатися від нас. Він узяв собі звичку бігати в напрямку того дерева, де було кубло моєї матері. Моя капосна сестра припала йому до вподоби, і Джерготунові довелося терпіти те. Та й було там іще декілька підлітків, дітей одношлюбних пар, що жили поблизу, і Клаповух бавився з ними.
Прудка ніколи не давалась на мої намови пристати до них. Щоразу, коли йшов я туди, вона відставала від мене й непомітно зникала. Якось я на всі лади намагався був переконати її, але даремно. Вона, боязко озираючись, відступала і потім гукала мене з дерева. Отак і сталося, що я ніколи не ходив з Клаповухом до його нових приятелів. Ми дуже сприязнилися з Прудкою, але хоч як я силкувався, однак ніколи не міг знайти її кубла. Безперечно, якби ніщо не завадило, ми спарувалися б незабаром, бо одне одного вподобали; але сталося таке, що тому завадило.
Якось уранці Прудка чогось не з’явилась. Ми з Клаповухом бавилися вдвох на колодах у гирлі саги. Ледве встигли ми виплисти на чисту воду, як раптом здригнулися, зачувши страшенний рев. То ревів Червоноок. Він примостився скраю на звалиську мертвих дерев і ненависно жер нас очима. Першу мить ми страшенно перелякались. Тут же не було печери з вузьким пролазом, аби заховатись. Проте двадцять футів води, що відділяла нас від нього, поки що боронили нас, і ми знов осміліли.