— І я теж уперше, — додав Міллер.
Медж усміхнулася до нього, — видно, людина ця неабиякий жартун.
— Ще б пак! — не втрималася вона. — Ви ж п’ять хвилин тому не знали, що він і на світі існує.
Скіф Міллер гостро зиркнув на неї — чи не криється якесь ошуканство за її словами?
— То ви ще не здогадалися? — повільно мовив він. — А я думав, ви зрозуміли все з його поведінки. Це мій пес. І кликати його не Вовк. Він — Рудий.
— Ой Уолте! — несамохіть вихопилось у Медж.
Уолт відразу став до оборони.
— Звідки ви взяли, що він ваш?
— Бо він таки мій.
— Пусті балачки! — відмахнувся Уолт.
Своїм звичаєм повільно й розважливо, Скіф Міллер глянув на нього і, кивнувши у бік Медж, спитав:
— А звідки ви взяли, що це ваша дружина? Скажете, бо вона моя. А я теж відповім: «Пусті балачки». Пес мій. Я виростив і вигодував його, то чи ж мені не знати. Дивіться, я вам зараз доведу.
Скіф Міллер повернувся до пса.
— Рудий! — Окрик пролунав різко, і вуха Вовка відразу прищулилися, наче від пестощів. — «Гей!» — Пес стрибками став точитись праворуч. — «Гайда!» — Вовк ураз випростався і побіг уперед, так само слухняно зупинившись на команду.
— Можу робити це і свистом, — гордовито додав Скіф Міллер. — Він у мене був за передовика в запрягу.
— Але ж ви не збираєтесь забирати його з собою? — тремтячим голосом запитала Медж.
Міллер кивнув головою.
— У той жахливий Клондайк, на такі муки?
Він знову кивнув і додав:
— О, там зовсім не так і зле, як здається. Гляньте на мене. Хіба ж не здоровань?
— Але ж це собака! Жахливі знегоди, виснажлива праця, голод, мороз. Я начиталась про це і знаю.
— Колись, у верхів’ї річки Малої Риби, я таки ледве не спожив його, — похмуро визнав Міллер. — І якби тоді не добув оленя, було б уже по собаці.
— Я б радше сама вмерла! — скрикнула Медж.
— Авжеж, у вас тут інакше, — погодився Міллер. — Вам нема чого їх їсти. У вас не такі умови. Ви в бувальцях не бували, то й не уявляєте, що це таке.
— Отож-бо й є,— лагідно зауважила Медж. — У Каліфорнії собак не їдять. То чому б вам не залишити його тут? Йому в нас добре, не треба думати про їжу — ви ж самі бачите. Не терпітиме він з холоду, не знатиме знегод. Тут він у теплі й у ласці. І ніякої дикості ні в природі, ні в людях. Тут він ніколи не чутиме хльоскоту батога. А вже щодо погоди, — то тут навіть снігу не буває.
— Зате влітку тут, даруйте на слові; справжнісіньке пекло, — усміхнувся Скіф Міллер.
— Але ви не відповіли, — ревно вела далі Медж. — Що ви можете дати йому в тому вашому північному житті?
— Їжу, коли матиму її, а це здебільшого так, — була відповідь.
— А коли її не буде?
— То й у нього не буде.
— І роботу?
— Так, і роботу, — нетерпляче кинув Міллер. — Гибель роботи, й нестатки, й мороз, і всі інші лиха — все це він матиме, якщо піде зі мною. Але йому це подобається, він звик до цього. Таке життя по ньому. Він народився для нього і вихований для нього. А ви й крихти не уявляєте, що це таке! Ви не знаєте, про що кажете. Там усе його життя, і тільки там він почуватиметься найщасливішим.
— Пес лишиться тут, — рішучим тоном заявив Уолт. — І перестаньмо марно сперечатись.
— Що-о? — вражено скинувся Скіф Міллер. Брови його стяглися, а чоло наллялося кров’ю.
— А те, що пес нікуди не піде, й усе. Я не вірю, що він ваш. Може, ви десь бачили його раніше. Може, власник його навіть довіряв вам їздити на ньому. А те, що він слухав ваші команди, ще не доказ, ніби він ваш. Кожен пес з Аляски робив би на його місці те саме. Безперечно, цей собака цінний, як і взагалі собаки на Алясці, отож ваше бажання присвоїти його цілком зрозуміле. Але як там не є, вам ще треба довести своє право на нього.
Скіф Міллер вислухав Уолта спокійно й незворушно, тільки чоло йому ще дужче побагріло та могутні м’язи заходили під чорним сукном піджака, а потім з ніг до голови зміряв поета поглядом, ніби прикидаючи, скільки сили під його тендітною зовнішністю.
Презирливий вираз проступив на лиці в півничанина, коли він, нарешті, промовив:
— А я вам кажу, що ніхто тут не заборонить мені забрати пса хоч зараз.
Уолт спалахнув, м’язи на його руках помітно набрякли й так застигли. Медж поспішила втрутитись.
— Мабуть, містер Міллер таки має рацію, — вдалася вона до чоловіка. — Вовк, з усього видно, знає його і озивається на ім’я Рудий. І він заприязнився з ним відразу, а ти ж знаєш, що так він ні до кого не ставився. А ти бачив, як він гавкав? Він аж підстрибував з радості.
А чому? Та певно ж тому, що він віднайшов містера Міллера.