Медж погодилась і додала:
— А я щиро обіцяю, що ми й не пробуватимемо вплинути на нього.
— Ну, тоді я пішов, — сказав Міллер топом людини, що вже прощається.
На цю зміну в його голосі Вовк хутко звів голову і ще хуткіш схопився на лапи, коли чоловік та жінка тиснули одне одному руки. Він став на задні лапи, спершись передніми на Медж, і лизнув руку Скіфа Міллера. Коли хвилю згодом той ручкався з Уолтом, Вовк повторив те саме, зіпершись на Уолта і лижучи руки обох чоловіків.
— Це не жарти, мушу вас запевнити, — були останні слова клондайкця. Він повернувся і повільно рушив стежкою угору.
Кроків двадцять пройшов він, а Вовк напружено дивився йому вслід, мовби сподіваючись, що той ось-ось поверне назад. Потім, коротко й глухо заскавулівши, Вовк кинувся за ним, наздогнав його і незвичайно обережно схопив зубами за руку, лагідно змушуючи Міллера зупинитись.
Коли це йому не вдалося, він щодуху кинувся в другий бік, туди, де сидів Уолт Ірвін, і схопив зубами його рукав, марно силкуючись потягти Ірвіна за людиною на стежці.
Збентеження Вовнове росло. Він хотів бути тут і там, в обох місцях зразу, з новим хазяїном і давнім, а відстань між ними неухильно збільшувалась. Він заметався у сум’ятті, шарпливо й стривожено кидаючись то до одного, то до другого, сам у болісній нерішучості й розгублений, бажаючи обидвох і неспроможний вибрати когось одного, гавкаючи коротко й уривчасто і вже потроху захекуючись.
Раптом він присів на задні лапи й задер голову вгору, конвульсійно розкриваючи й стуляючи пащеку, і щоразу розкриваючи її все ширше. Ці конвульсійні рухи йшли в унісон з горловими спазмами, дедалі частішими й дошкульнішими. І водночас почали вібрувати голосові зв’язки: спершу чулися лише свистючі видихи з легень, а потім зазвучала низька, глибока нота, найнижча, яку може розчути людське вухо. Це був своєрідний вступ до виття.
Але в мить, коли, здавалося, з горла вивергнеться це жахке виття, широко роззявлена паща раптом зімкнулася, спазми припинились, і Вовк довгим допитливим поглядом подивився услід людині, що даленіла на стежці. Потім, повернувши голову, він через плече так само допитливо подивився на Уолта. Та благання лишилося без відповіді. Ні слова, ані знаку не почув він, ні поради, ані навіть натяку, як повестись.
Позирк на стежку, де колишній його хазяїн уже наближався до повороту, знову знепокоїв Вовка. Заскавулівши, він знову схопився на лапи, а потім, наче осяяний якоюсь думкою, поглянув на Медж. Досі він не завважував її, але тепер, коли обидва хазяї залишили його, вона стала останньою надією. Він кинувся до неї і поклав їй на коліна голову, тикаючись у руки носом, — давня хитрість, коли він просив чогось. Тоді відбіг трохи і, пустотливо вихиляючись та вигинаючись, почав підстрибувати, ставати дубка й дерти передніми лапами землю — щоб усім своїм тілом, від благальних очей і прищулених вух до вертливого хвоста, виказати те, що переповнювало його і не мало інакшого вияву.
Але й це він небавом облишив. Його приголомшила чужість цих людей, які ніколи раніш не були з ним такими. Ні звуку не почув він від них, ні допомоги не діждався. Вони не помічали його. Вони були як мерці.
Він повернувся і знову мовчки подивився услід колишньому хазяїнові. Скіф Міллер уже був на повороті. Ще мить — і він зникне з очей. Так ні разу й не озирнувшись, важкою ходою простував він уперед, спокійно й неквапом, ніби йому зовсім байдуже, що там діється позаду.
І ось його вже не видно. Вовк чекав, що він знову з’явиться, чекав довгу хвилю, мовчки, тихо, незрушно, наче перетворившись у камінь, камінь, проте, сповнений нетерплячкою і бажанням. Коротко гавкнув і знову застиг, чекаючи. Потім повернувся й підбіг до Уолта Ірвіна.
Понюшив його руку і важко опустився біля його ніг, усе не зводячи погляду з повороту стежки.
І одразу ніби гомінкішим зробилося жебоніння струмочка поміж замшілих валунів. Ніде ані звуку, тільки чути спів лугових жайворонків. Великі жовті метелики безшелесно проносилися в осонні й губилися десь у дрімотливому затінку.
Та за хвильку Вовк схопився на ноги. Рішучістю і певністю пройняті були його рухи. Не глянув ні на чоловіка, ні на жінку: очі його були там, де завертала стежка. Він зробив свій вибір. І вони зрозуміли його. Зрозуміли й те, що для них випробування тільки починається.
Він зразу побіг трюхцем, і губи Медж самі собою ворухнулися, щоб кинути йому навздогін пестливого оклика. Та пестливий оклик не вихопився. Вона мимохіть глянула на чоловіка й побачила в його очах осуд. Губи її ослабли, і вона тільки зітхнула голосно.