— Ну, гаразд, бідолашна моя каліч, — сказав він. — Зараз я розвідаюся. Я сам не менше за вас хочу відпочити.
Він зіп’явся на берег і десь ізник. Собаки не полягали, а нетерпляче очікували на нього. Нарешті Меснер повернувсь, узявся за мотузку, прив’язану до передка, й обмотав її круг плечей. Тоді справив собак праворуч і пустив на берег. Тягти вгору санки було важко, та в собак, що плазом дерлися по снігу, де й ділася втома; вони скавчали з нетерплячки й радості і з останньої сили бралися на кручу. Як котрийсь із них зривався чи зашпортувався, задній кусав його за ногу. Меснер кричав на собак, то додаючи їм духу, то погрожуючи, і всім тілом налягав на мотузку.
Собаки вихопилися на берег, з розгону звернули ліворуч і помчали до маленької рубленої хатини. Вона стояла порожня і мала всього лиш одну кімнату, вісім футів завширшки й десять завдовжки. Меснер повипрягав собак, розвантажив санки й заходився господарювати. Останній подорожній, що сюди був нагодився, лишив оберемок дров. Меснер дістав свою маленьку бляшану грубку й розпалив огонь. Тоді поклав на гаряче п’ять вуджених рибин для собак і набрав з ополонки води в кавник та в казанок.
Чекаючи, поки зігріється окріп, він нахилився над грубкою. Дорогою борода йому геть узялася кригою, і тепер він намагався її розморозити. Бурульки танули, вода з них капала на грубку, шкварчала й парою знімалася круг голови. Щоб було швидше, Меснер обдирав крижинки, і вони дзвінко падали додолу.
Навіть лютий собачий гавкіт не спинив тієї роботи. Аж ось він зачув вовкувате гарчання та скавуління чужих собак, а разом і людські голоси. Хтось постукав у двері.
— Прошу! — глухо озвався Меснер, бо саме ту мить відсмоктував крижинку з верхньої губи.
Двері відчинились, і за хмарою пари він угледів чоловіка з жінкою, що спинилися на порозі.
— Заходьте, — владно мовив він, — і зачиняйте двері.
Через пару він не міг роздивитися гаразд, що то за люди. В жінки голова так була закутана, що тільки й видніли чорні очі. Чоловік теж був темноокий, чисто виголений, тільки мав вуса, що обмерзли й зовсім затуляли йому рота.
— Ви часом не знаєте, чи поблизу є ще яка оселя? — запитав чоловік, оглядаючи майже голу хатину. — Ми думали, що тут нікого нема.
— Це не моя хатина, — відповів Меснер. — Я сам, може, хвилин із п’ять, як її знайшов. Заходьте й розташовуйтесь! Місця вистачить, та й своєї грубки вам не треба розпалювати. Якось улаштуємося.
Зачувши його голос, жінка з раптовою цікавістю глянула на нього.
— Роздягайся, — сказав до неї чоловік. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді будемо куховарити.
Меснер узяв розмерзлу рибу й вийшов надвір годувати собак. Йому довелося відгонити від них чужий запряг, і коли він повернувся до хати, прибулець уже розвантажив санки й приніс води. Меснерів кавник закипів. Він засипав у нього кави, підлив ще півкухля холодної води, щоб осіла гуща, і прибрав кавника з грубки. Тоді розігрів кілька коржиків зі сходженого тіста й приставив до тепла казанок бобів, зварених напередодні. За дорогу вони змерзлися в грудку.
Прибравши своє начиння з грубки, щоб дати змогу прибульцям зварити їсти, Меснер розіклав усе на скриньці, а сам сів на овій клунок з постіллю. Обідаючи, він балакав з чоловіком про дорогу й про собак, а той стояв над грубкою і оббирав кригу з вусів. У хатині було дві лежанки. Упоравшись нарешті з кригою, незнайомець кинув на одну з них свого клунка з постіллю.
— Ми спатимемо тут, — сказав він, — якщо тільки ви не вподобали цього місця для себе. Ви прийшли перші, вам і вибирати.
— Мені байдуже, — відказав Меснер. — Бонн обидві однакові.
Він розіклав свою постіль на другій лежанці, а сам сів скраю. Прибулець засунув собі під укривала в голови замість подушки порожню медичну скриньку.
— Ви лікар? — запитав Меснер.
— Так, — відказав подорожній, — але будьте певні, що до Клондайку я не задля практики приїхав.
Жінка взялася щось варити, а чоловік тим часом кришив сало та підкладав дров.
У хатині стояв присмерк, світло добувалося лиш у маленьке віконце, заліплене аркушем промащеного паперу. Джон Меснер не міг як слід роздивитися на жінчине обличчя. Та він і не пробував. Здавалося, він нею не цікавився. Зате вона раз у раз поглядала в темний закуток, де він сидів.
— Яке тут чудове життя! — захоплено промовив лікар, покинувши на хвилю гострити ножа об грубку. — Люблю цю боротьбу, це прагнення домогтися всього власними руками, примітивність буття, його реальність.