— Температура тут справді реальна, — засміявся Меснер.
— А ви знаєте, який мороз сьогодні? — запитав лікар.
Меснер похитав головою.
— Ну, то я вам скажу: сімдесят чотири під нулем. Так показує спиртовий термометр у нас на санках.
— Тобто сто шість нижче від точки замерзання. Занадто холодно, щоб подорожувати, еге ж?
— Справжнє самогубство, — заявив лікар. — Людина весь час надсаджується, дихає глибоко, набираючи повні груди морозу. І от легені застуджено, вершки їхні відморожено. Тоді починається сухий, рвучкий кашель. Людина випльовує клапті змертвілої тканини і саме серед літа помирає на запалення легенів. Та ще й дивується, де воно взялося. Я сидітиму в цій хатині хоч би й тиждень, поки мороз не спаде принаймні до п’ятдесяти градусів.
— А поглянь-но, Тес, — озвався він за хвилю, — може, кава вже готово?
Зачувши ім’я жінки, Джон Меснер стрепенувся. Він швидко скинув на неї оком, і на обличчя його впала тінь якоїсь давно похованої біди. Але він зразу ж зусиллям волі стер її. Лице Меснерові зробилося таке саме спокійне, як і було, хоч він сторожко приглядався до жінки, невдоволений, що сутінок не дає роздивитись на неї.
Спершу жінка машинально забрала кавника з грубки і аж тоді глянула на Меснера. Але той уже опанував себе. Він незворушно сидів край лави і байдуже дивився на переди своїх мокасинів. Та як вона знов почала поратися, Меснер глянув на неї вдруге; жінка, раптом озирнувшись, піймала його погляд. Меснер перевів очі на лікаря, і на вустах його майнула ледь помітна усмішка — ознака того, що він склав ціну її хитрості.
Вона вийняла зі скриньки свічку й засвітила її- Меснерові тепер досить було раз глянути на її лице- Хатина була така мала, що, ступивши кілька кроків, жінка опинилася коло нього. Вона зумисне піднесла свічку до його обличчя й стала, витріщивши очі з переляку, бо пізнала його. Меснер спокійно всміхнувся до неї.
— Що ти там шукаєш, Тес? — запитав лікар.
— Шпильок, — відказала вона й, відхилившись, заходилася нишпорити в клунку на лежанці.
Вони поставили обід на свою скриньку, а посідали на Меснерову, лицем до нього. Сам він простягся на лежанці й відпочивав, підперши голову рукою. Тут було так тісно, що здавалося, наче вони втрьох сидять коло столу.
— Ви з якої частини Штатів прибули сюди? — запитав Меснер.
— Із Сан-Франціско, — відказав лікар — Але я тут уже два роки.
— Я так само з Каліфорнії,— мовив Меснер.
Жінка благально позирнула на нього, та він усміхнувся й додав:
— З Берклі, власне.
Лікар зацікавився.
— З Каліфорнійського університету?
— Так. Випуск вісімдесят шостого року.
— Я хотів спитати, чи ви не з тамтешніх викладачів. Бо ви схожі на викладача.
— Прикро мені це чути, — всміхнувся Меснер- Я волів би скидатися на погонича собак або на копача.
— А про мене, він так само скидається на викладача, як ти на лікаря, — втрутилася жінка.
— Дякую, — промовив Меснер. Тоді звернувся до її супутника: — До речі, лікарю, скажіть, будь ласка, як ваше прізвище?
— Гейторн, коли повірите на слово. Свої визітні картки я покинув разом із цивілізацією.
— Отже, місіс Гейторн, — знов усміхнувся Меснер і вклонився.
Вона позирнула на нього, і цього разу в її очах було більше гніву, ніж благання.
Гейторн хотів був і собі спитатися про Меснерове ймення, але тільки-но розтулив рота, як той перебив йому мову:
— Ви, лікарю, либонь, зможете вдовольнити мою цікавість. Років зо два чи зо три тому в університетських колах сталася скандальна історія. Жінка одного викладача англійської філології — даруйте на слові, місіс Гейторн, — утекла, кажуть, з якимсь лікарем із Сан-Франціско. Не пригадаю тепер його прізвища. Ви пам’ятаєте той випадок?
Гейторн кивнув головою:
— Свого часу та історія набула розголосу. Він звався Вомбл, Грем Вомбл. Він мав чудову практику. Я його трохи знав.
— Цікаво було б довідатись, як їм повелося далі. Може, ви чули? Вони наче за водою пішли, і сліду по собі не лишивши.
— Так, він хитро сховав кінці.— Гейторн кахикнув. — Була поголоска, ніби вони подались у південні моря на якомусь торговельному судні і загинули під час тайфуну, чи що.
— Такого я щось не чував, — сказав Меснер. — А ви пам’ятаєте ту історію, місіс Гейторн?
— Ще й як, — відказала жінка. Її стриманий голос зовсім не пасував до спаленілого з гніву обличчя, і вона відвернулася, щоб Гейторн не міг його побачити.
Лікар знову хотів спитати Меснера, як він зветься, але й цього разу не встиг. Меснер повів далі: