— Геть до біса з вашою етикою! — вибухнув Вомбл. — Ідіть дивіться, як я важитиму, щоб я ще не обдурив вас.
А жінка, прихилившись до лежанки, гнівно й безсило спостерігала, як на терезах, поставлених на скриньку, важили золотий пісок та самородки — платню за неї. Шальки були маленькі, доводилося важити частинами, і Меснер щоразу пильно перевіряв терези.
— Забагато в цьому піску срібла, — зауважив він, зав’язуючи торбину з золотом. — Мабуть, в унції не буде повних шістнадцяти доларів. Ви трохи вигадали на мені, Вомбле.
Він любовно взяв торбину і з відповідною, як на її цінність, шаною, поніс до санок. Вернувшись, він позбирав свої казанки та каструлі, запакував скриньку і згорнув постіль. Потім, ув’язавши санки та запрігши невдоволених собак, ще раз вернувся до хатини по рукавиці.
— Прощайте, Тес! — мовив він з порога.
Вона озирнулась на нього, хотіла щось сказати, але несамовита лють здушила їй горло.
— Прощайте, Тес! — ласкаво проказав Меснер удруге.
— Тварюко! — намоглася вимовити жінка.
Вона одвернулася, заточуючись, підійшла до лежанки й упала долілиць.
— Тварюки! Які ж ви тварюки! — ридала вона.
Джон Меснер помалу причинив за собою двері. Коли собаки рушили з місця, він оглянувся на хатину, і на обличчі його проступив вираз великої полегкості. Під берегом, біля ополонки, він спинив санки й витяг з-під мотузків, що ними був стягнений вантаж, торбину з золотом. Вода в ополонці вже підмерзла. Він розбив кригу кулаком, розв’язав зубами зав’язку на торбині й витрусив усе, що в ній було, у воду. Річка там була неглибока, і за два фути від поверхні Меснер побачив дно, що тьмяно жовтіло в умирущому денному світлі. Він плюнув в ополонку.
Тоді справив собак на Юконський шлях. Вони жалібно скавчали й бігли неохоче. Тримаючись правою рукою за жердину, а лівою тручи ніс та щоки, він спіткнувся об посторонки, коли собаки завернули там, де стежка вигиналася коліном.
— Гайда, бідолашна моя каліч! — крикнув він. — Гайда!
ЗВИЧАЙ БІЛОЇ ЛЮДИНИ
— Я прийшов приготувати собі страву біля твого вогнища й переночувати під твоїм дахом, — сказав я, входячи до хатини старого Ебітса.
Він байдуже звів на мене порожні каламутні очі. Зіла ж скривилася і щось зневажливо буркнула замість привітання. Ебетсова дружина була найсварливіша і найлихіша баба на цілому Юконі. Якби селище не було порожнє, а мої собаки так не охляли, я б нізащо не зупинився в них. Та довелося шукати притулку в цій хатині, бо тільки тут виявилися люди. Часом Ебітс силкувався дати лад своїм плутаним думкам: в очах йому то спалахував, то знову згасав проблиск свідомості. Поки я готував вечерю, він наміть кілька разів, як і належить гостинному господареві, починав розпитувати про моє здоров’я, про те, скільки миль я пройшов за день, скільки в мене собак і як вони маються на силі. Зіла ж тільки ще дужче супилась та бурмотіла ще зневажливіше.
Власне, їм і не було чого радіти. Скоцюрбившись, вони сиділи біля вогнища, і так їм, певне, судилося чипіти аж до самої смерті. Кволих і безпорадних, їх доймали голод та гостець. Вдихаючи запах моєї печені, що смажилась на вогні, вони терпіли танталові муки і в одно гойдалися взад і вперед, охоплені безнадією. Що п’ять хвилин Ебітс тихенько стогнав. У його стогоні чути було не так страждання, як утому від страждання. Ебітса гнітив болісний ги гар того, що зветься життям, а ще дужче — страх смерті. То була одвічна трагедія старих людей: радість буття їх покинула, а інстинкт смерті ще не прийшов.
Коли моя печеня з лося зашкварчала на сковороді, я помітив, як тремтять і роздимаються ніздрі в старого, ловлячи запах їжі. Він навіть перестав гойдатися й стогнати, і на обличчі в нього немов заблисла свідомість.
Зіла, навпаки, гойдалася чимраз дужче і нарешті не вирішила муки — почала голосно зойкати. Ту хвилю обоє вони поведінкою своєю так нагадували голодних собак, що я б нітрохи не здивувався, коли б у Зіли з’явився раптом хвіст і вона по-собачому замолотила б ним по долівці. Вряди-годи Ебітс трохи навіть хитрував: розгойдавшись, нахилявся вперед, щоб наблизити тремтячі ніздрі до сковороди, що так надила його своїм запахом.
Коли я простяг їм по мисці смажені, старі жадібно заходилися їсти. Вони чвакали беззубими ротами, сопіли, плямкали і все щось мурмотіли собі під ніс. Нарешті чвакання стихло, і я дав їм по кухлику гарячого чаю. Тепер на їхніх обличчях відбивалися спокій і вдоволення. Зіла полегшено відітхнула, і суворі зморшки біля її вуст розгладилися. Ні вона, ні Ебітс уже не гойдалися, а сиділи, неначе пойняті тихою задумою. В очах Ебітсових блиснули сльози, і я знав, що то з жалю до самого себе. Видко, в старих давно не було тютюну, бо вони довго шукали свої люльки. Ебітсові так кортіло швидше натішитись куривом, що в нього аж руки трусились. Я мусив запалити йому люльку.