— Чому ви самі на ціле селище? — запитав я. — Вимерли всі, чи що? Може, тут була яка моровиця і вижили тільки ви?
Старий Ебітс похитав головою.
— Ні, хвороби не було. Все селище вирядилось на влови. А ми занадто старі. Не маємо в ногах сили і не здужаємо носити все, що треба в дорозі і в таборі. От ми й лишилися вдома і чекаємо, поки молоді повернуться з м’ясом.
— А якщо вони й повернуться з м’ясом, то що нам з того? — гостро запитала Зіла.
— Може, вони принесуть багато м’яса, — мовив Ебітс, і в його тремтячому голосі забриніла надія.
— Хай навіть багато, то хіба воно для нас? — ще гостріше заперечила жінка. — Хоч ми старі й беззубі, нам перепаде лиш трохи кісток. А товщ, нирки, язики — все це піде до інших ротів, чоловіче.
Ебітс похилив голову й тихо схлипнув.
— Нема більше кому полювати для нас! — вигукнула Зіла, люто обертаючись у мій бік.
То було звинувачення. Я стенув плечима, знімаючи з себе вину за невідомий мені злочин.
Знай же, о білий чоловіче: це через твій рід, через усіх білих людей ми не маємо на старість м’яса, сидимо без тютюну і в холоді.
Ні,— заперечив Ебітс розважливо, ніби стаючи в обороні справедливості.— Нас покривджено, це так, але білий чоловік не бажав нам зла.
— А де Моклан? — запитала Зіла. — Де твій дужий син Моклан і де та риба, що її він завше радо приносив тобі, щоб ти не голодував?
Старий похитав головою.
— І де Бідаршик, твій дужий син? Він був могутній мисливець і завше приносив тобі доброго спинного товщу та смачних сушених язиків лося й карибу. Я не бачу тепер ані товщу, ані смачних сушених язиків. Твій шлунок день у день порожній, і нагодувати тебе довелося чоловікові з поганого й брехливого білого племені.
— Ні,— лагідно заперечив Ебітс. — Плем’я білого чоло піка не брехливе. Білий чоловік каже правду. Білий чоловік завше каже правду. — Він замовк, добираючи слів, щоб якнайделікатніше виповісти свій суворий висновок. — Але правда в білого чоловіка неоднакова. Сьогодні така, а завтра йнакша. Тому годі зрозуміти його самого і його звичаї.
— Сьогодні казати одне, а завтра йнакше — це й є брехати! — заявила Зіла.
— Годі зрозуміти білого чоловіка, — вперто правив своє Ебітс.
М’ясо, чай та тютюн неначе додали йому духу, і він чіпко вхопився за думку, що засвітилася в його каламутних від старості очах. Він аж якось випростався, голос його зміцнів, набув певності й не мав уже жалісливої, дражливої інтонації, як перше. Старий звертався тепер до мене гідно, як рівний до рівного.
— Очі білого чоловіка розплющені,— почав він. — Білий чоловік багато думає, все знає. Він дуже мудрий. Але білий чоловік сьогодні не такий, як завтра, тому його не можна зрозуміти. Він не завше ведеться однаково. Не вгадаєш, що він зробить наступного разу. А в індіянина звичай усе той самий. Лось щороку спускається з гір у долину, коли настає зима. Лосось завше з’являється навесні, коли на річці скресає крига. На світі споконвіку все відбувається одним ладом, індіянин знає і розуміє це. А звичай білого чоловіка щораз інший, його індіянин не знає й не розуміє.
Ось, наприклад, тютюн — добряча річ. Він — пожива для голодного, дужого він робить дужчим, сердитого втихомирює. Тим-то тютюн і дорогий, дуже дорогий. Індіянин дає великого лосося за лист тютюну і довго його жує. Сік тютюну смачний, від нього стає приємно всередині. А що робить білий чоловік? Що він робить, коли має повний рот тютюнового соку? Він його випльовує на сніг, і коштовний сік гине марно. Чи любить білий чоловік тютюн? Я не знаю. Коли любить, то навіщо випльовує на сніг і марнує добро? Це дуже нерозважно й незрозуміло.
Він замовк, затягся люлькою і, побачивши, що вона погасла, передав Зілі. Щоб запалити її, старій довелося розтулити вуста, зціплені в глузливій посмішці на адресу білих людей. Ебітс начебто знову підупав на силі й замовк, не доказавши всього до кінця. Я спитав:
— А де ж твої сини Моклан та Бідаршик? Чому ти й твоя стара лишилися без м’яса на схилі віку?
Ебітс ніби очутився зі сну і через силу випростався.
— Красти недобре, — сказав він. — Коли собака вкраде в тебе м’ясо, ти б’єш його палицею. Такий закон. Людина завела цей закон для собаки, і собака мусить його дотримуватися, а то палиця зробить йому боляче. Коли людина вкраде в тебе м’ясо, або човна, або жінку — ти вбиваєш ту людину. Такий закон, і це добрий закон. Красти недобре, тому закон карає за крадіжку смертю. Хто порушить закон, той має дістати кару. А найбільша кара — смерть.