Всі там збилися докупи, бо то був єдиний захисток і для білих, і для канаків. Дехто з них пішов був у каюту, куди їх запросив шкіпер, але ненадовго — надто смерділо там бензином. «Малагіні» раз у раз пірнала, коли її заливало водою, і повітря вони вдихали разом з водяними бризками.
— Сутужно, еге ж, Малголе? — прокричав Гриф своєму гостеві в проміжку між двома бурунами.
Малгол, кашляючи й захлинаючись, тільки кивнув головою. Вода з палуби не встигала стікати жолобками. Вона перекочувалася по шхуні, вихлюпувалася з одного боку через поруччя, а тим часом з другого вже налітала нова хвиля. А то шхуна, задерши прову догори та мало не ставши дуба, котила воду назад через увесь свій корпус. Тоді вода захлюпувала трапи, покривала палубу рубки, заливала й шмагала людей, що до тієї рубки тулилися, і ринула за кормове поруччя.
Малгол перший побачив на палубі когось чужого і показав на нього Грифові. То був Нарій Герінг — він, скорчившись, тримався за щось саме там, де на нього падало тьмяне світло компасової лампи. Він був зовсім голий, мав на собі тільки пояс, а за поясом стирчав ніж без піхов.
Капітан Ворфілд одв’язався від мотузки й поліз поміж тих, що сиділи коло нього. В світлі лампи видно було, що обличчя його скривлене з гніву. Губи йому ворушилися, але вітер відносив слова. Нахилятися Нарієві до вуха Ворфілд не хотів. Він просто показав за борт. Нарій Герінг зрозумів. Його білі зуби блиснули зухвалою глузливою посмішкою, і він випростався — високий і поставний.
— Це вбивство! — гукнув Грифові Малгол.
— А він хіба не хотів убити старого Парлі? — гукнув йому на відповідь Гриф.
На мить ют звільнився від води, і «Малагіні» вирівнялась. Нарій твердо рушив був до поруччя, але його збив вітер. Тоді він порачкував і зник у темряві, аж усі були певні, що він переліз за борт.
«Малагіні» глибоко пірнула, а як вони виринули з того потопу, що залив корму, Гриф крикнув у вухо Малголові:
— Нічого йому не буде! Таїтяни його прозвали Чоловік-Риба! Він перепливе лагуну й вилізе з другого боку атолу, — якщо тільки атол ще існує.
П’ять хвилин потому, коли шхуну знову накрило хвилею, на них через дах рубки звалилася ціла купа людських тіл. Вони вхопили їх і тримали, доки зійшла вода, а потім перенесли вниз і тільки тоді роздивилися, хто то. Старий Парлі нерухомо лежав горілиць, заплющивши очі. Двоє інших були його родичі-канаки. Всі троє голі й закривавлені. В одного канака безпорадно звисала зламана рука, в другого була розбита голова і з рани юшила кров.
— Це Нарій зробив? — запитав Малгол.
Гриф похитав головою:
— Ні, це їх потовкло об палубу та рубку!
Рантом усі спантеличено і вражено переглянулися. Вони не зразу збагнули, що не стало вітру. Він так зненацька вщух, ніби його мечем хто перетяв. Шхуна розгойдувала ся й пірнала, рвалася з якорів, і аж тепер вони вчули, як гучно брязкають ланцюги. Так само вперше вони завважили, як хлюпає вода по палубі. Механік скинув з гвинта пас і спинив мотор.
— Ми в мертвому центрі циклону, — сказав Гриф. — Зараз вітер змінить напрямок. І знов подме так само. — Він глянув на барометр і додав: — Двадцять дев’ять і тридцять два.
Гриф занадто довго намагався перекричати вітер, тож тепер не зміг відразу стишити голосу і заговорив так голосно, що всі аж здригнулися.
— Старому всі ребра переламано, — сказав комірник, помацавши боки Парлі.— Він ще дихає, але йому нема ради.
Старий Парлі застогнав, кволо ворухнувши рукою, і розплющив очі. Погляд його був цілком притомний.
— Моє сміливе панство, — насилу прошепотів він. — Не забудьте… торги… о десятій годині… в пеклі.
Очі йому заплющилися, спідня щелепа трохи відвисла, але, перемігшії агонію, він ще востаннє голосно та глузливо крякнув.
Як і перше, в небі й на землі забушували демони. Вуха наповнив знайомий рев бурі. «Малагіні» опинилась до вітру боком і, крутнувшись дугою навколо якорів, мало не лягла на борт. Якорі, одначе, витримали, і вона, швидко вирівнюючись, повернулася провою до вітру. Знову накинено пас на гвинт і пущено мотор.
— Норд-вест! — гукнув капітан Ворфілд, коли Гриф вийшов на палубу. — В одну мить перестрибнув на вісім румбів.
— Тепер Нарій не перепливе лагуни! — зауважив Гриф.
— Тоді його приб’є назад до шхуни, хай йому лихо!
Коли пройшов центр урагану, барометр почав підніматися. Вітер також швидко вщухав. І як він спав до звичайного собі шторму, мотор, востаннє судомно шарпонувшись із усіх своїх сорока кінських сил, зірвався з місця, луснув і повалився набік. Вода з трюму засичала на ньому і знялася парою. Механік зойкнув у розпачі, але Гриф ласкаво подивився на купу залізяччя й пішов до рубки пообтирати собі ошматтям засмальцьовані груди та руки.