— Чому ж ви людину за крадіжку вбиваєте, а собаку ні? — запитав я.
Старий Ебітс зиркнув на мене у щирому подиві. А Зіла глузливою посмішкою дала мені взнаки, що моє запитання дурне.
— Ось тобі гадка білого чоловіка, — промурмотів Ебітс, неначе упокорюючись перед моєю нерозважністю.
— Це дурість білого чоловіка, — відрубала Зіла.
— Коли так, то нехай старий Ебітс навчить розуму білого чоловіка, — сказав я лагідно.
— Собаку не вбивають, бо він мусить тягти людині санки. А людина нікому не тягне санок. Тому людину вбивають.
— Он як! — зауважив я.
— Такий закон, — вів далі старий Ебітс. — Тепер слухай, білий чоловіче, я оповім тобі про велику дурість. Живе собі індіянин. Ім’я йому Мобітс. Він краде в білого чоловіка два фунти борошна. Що ж робить білий чоловік? Дає л у пня Мобітсові? Ні. Вбиває його? Ні. А що ж він робить а Мобітсом? Я скажу тобі, білий чоловіче. У нього є дім. Він садовить туди Мобітса. Дім має добрий дах, грубі стіни. Білий чоловік розпалює вогонь, щоб Мобітсові було тепло. Дає Мобітсові багато їжі. Доброї їжі. Мобітс зроду не мав такої їжі. Багато свинячого сала, хліба і бобів скільки завгодно. Мобітсові ведеться дуже добре.
Щоб він не втік, на дверях висить важкий замок. Це теж велика дурість. Мобітс не втече. Там повсякчас великий вогонь, теплі вкривала, доволі харчу. Тільки дурень дурнем захотів би звідти тікати. А Мобітс не дурень. Він живе в тому буднику три місяці. Він украв два фунти борошна. За це білий чоловік добре подбав про нього. Мобітс із’їв багато фунтів борошна, цукру, сала і бобів скільки завгодно. Випив багато чаю. За три місяці білий чоловік відмикає двері й каже Мобітсові, щоб той ішов собі. Мобітс не хоче йти. Він як той собака, що його довгий час годовано в одному місці. Він хоче там залишитись. Тоді білий чоловік проганяє його. Мобітс вертає до нашого селища, гладкий, як ніколи. Ось як поводиться білий чоловік. Його не можна зрозуміти. Це дурість, велика дурість.
— Але де ж твої сини? — наполягав я. — Ти маєш дужих синів, а сам на старості голодуєш?
— Був у нас Моклан, — почав Ебітс.
— Він був дужий, — втрутилася Зіла. — Міг день і ніч веслувати без перепочинку. Він знався на лососях і на воді. Був дуже мудрий.
— Був у нас Моклан, — сказав удруге Ебітс, не звертаючи уваги на її слова. — Навесні він подався з іншими хлопцами вниз по Юкону торгувати до форту Кембел. Там є Пост, а в ньому багато краму білих людей, і є там крамар, на ім’я Джоне. Є також білий чаклун, що його ви звете місіонером. Також біля форту Кембел є небезпечне місце, де Юкон стає вузький, як стан у дівчини, а вода надто прудка. Течія там крутить, вирує, весь час міняється, і обличчя річки ніколи не буває однакове. Моклан — мій син, тому він був хоробрий хлопець…
— Хіба мій батько не був хоробрий? — перебила йому Зіла.
— Твій батько був хоробрий, — погодився Ебітс з таким виглядом, ніби за всяку ціну хотів зберегти родинну згоду. — Моклан — твій син і мій, тому він був хоробрий.
Може, череп те, що твій батько був дуже хоробрий, і Моклан був хоробрим аж надміру. Коли води налито забагато, нона перехлюпує через край. У Моклані було забагато хоробрості, і вона теж перехлюпувала через край. Хлопці, що и шали з ним по Юконі, боялися небезпечного місця біля форту Кембел. А Моклан не боявся. Він зареготав: «Ха-ха-ха!» — і пустився на одчай. Але там, де сходяться стрічні течії, його човен перекинувся. Вир схопив Моклана за ноги, крутив, крутив і потяг униз. Моклан сховався під водою, і більше його вже не бачили.
— Ой-ой-ой! — заголосила Зіла. — Він був спритний і розумний, і він мій первісток.
— Я Мокланів батько, — сказав Ебітс, терпляче перечекавши, поки дружина заспокоїться. — Я сідаю на човна і пливу до форту Кембел справити борг.
— Борг? — перепитав я. — Який борг?
— Борг Джонса, головного крамаря, — була відповідь. — Такий закон для тих, хто подасться до чужої країни.
Я похитав головою — мовляв, нічого не розумію. Ебітс співчутливо скинув на мене оком, а Зіла, як і раніше, презирливо чмихнула.
— Слухай, білий чоловіче, — сказав Ебітс. — У твоєму таборі е такий собака, що кусається. Як собака покусає людину, ти даєш їй подарунок, бо собака твій і ти за нього відповідаєш. Ти платиш за вчинену шкоду. Правда ж? Так само, коли в твоїй країні небезпечне полювання або небезпечна вода. Ти мусиш платити за шкоду. Це справедливо. Такий закон. Брат мого батька подався до країни плем’я Танана, і там його забив ведмідь. Хіба тананці не заплатили моєму батькові, не подарували йому багато вкривал та коштовних хутр? Це було справедливо. Полювання було погане, і тананці заплатили за шкоду.