Вони пливли дуже довго, багато днів та ночей, аж поки приїхали до країни, де нема снігу. Я не можу пойняти цьому віри. Не в природі речей, щоб узимку не було снігу. Але Ямікан таке бачив. Я питався в білих людей, і вони теж казали, що в тій країні немає снігу. А проте мені й досі не віриться. Тому я й тебе питаю: невже справді в тій країні не буває снігу? А ще якби ти сказав, як зветься та країна. Я чув уже раз її назву, але хочу почути вдруге. Так я дізнаюся, чи то була правда, чи брехня.
Старий Ебітс допитливо глянув на мене. Він вирішив будь-що дізнатися правду, хоч як йому хотілося зберегти віру в не бачене ніколи диво.
— Так, — відповів я. — Те, що ти чув, — правда. В тій країні не буває снігу. І назва їй — Каліфорнія.
Ка-лі-фор-ні-я, — мало не тричі промурмотів він, уважно прислухаючись до кожного складу. І нарешті кивнув головою.
Так, це та сама країна, про яку оповідав Ямікан.
Я здогадувався, що пригода з Яміканом сталася в ті часи, коли Аляска тільки-но перейшла до Сполучених Штатів. Тоді тут ще не було територіальних законів та урядовців, і тих, що доконали вбивство, відсилали, мабуть, до Штатів, щоб там судити федеральним судом.
— Коли Ямікан добувся до тієї країни, де немає снігу, — провадив далі старий Ебітс, — його повели до великого будинку, де була сила людей. Вони довго казали щось і ставили багато запитань Яміканові. Потому заявили, що більше не чинитимуть йому кривди. Ямікан не зрозумів, бо йому взагалі не чинили кривди. Адже ж вони весь час давали йому теплу постіль та багато їжі.
Але надалі почали годувати його ще краще, давали йому гроші і показували різні місця в країні білих людей. Там він бачив багато див, таких, що їх годі зрозуміти Ебітсові, бо він старий і ніколи далеко не їздив. За два роки Ямікан повернувся до нашого селища. Він став дуже мудрий і до самої смерті ватагував у нас.
Поки Ямікан був живий, то часто сидів біля мого вогнища та оповідав про дива, які він бачив. І син мій, Бідаршик, теж сидів біля вогню та слухав, і очі його були великі з подиву. Якось увечері, коли Ямікан пішов додому, Бідаршик підвівся, випростався на весь свій високий зріст, ударив себе в груди кулаком і сказав: «Коли я стану дорослий, то поїду в далекі краї, і навіть до тієї землі, де немає снігу. Я хочу побачити все те вочевидь».
— Бідаршик завше мандрував по далеких місцях, — докинула гордо Зіла.
— Це правда, — поважно потвердив Ебітс. — А як вертався, то сидів біля вогнища і жадав побачити ще інші, невідомі йому землі.
— І все згадував за солоне озеро, таке завбільшки, як небо, та за країну під сонцем, де немає снігу, — додала Зіла.
— І завше казав: «Коли я стану дорослий і наберуся чоловічої сили, то піду й сам переконаюся, чи правду казав Ямікан», — мовив Ебітс.
— Але годі було знайти спосіб добутися до країни білих людей, — зауважила Зіла.
— Хіба ж Бідаршик не поплив Юконом до солоного озера, такого завбільшки, як небо? — запитав Ебітс.
— Проте не мав змоги перебратися через солоне озеро, — відповіла Зіла.
— Спосіб був один — на залізному пароплаві білих людей, удвадцятеро більшому за ті, що ходять на Юконі,— сказав Ебітс. Зіла знову хотіла щось докинути. Він, насупившись, зиркнув на неї і примусив замовкнути. — Однак білі люди не пустили Бідаршика на пароплав. Він повернувся додому, знову сидів біля вогнища, і знову гризла його туга за країною під сонцем, де немає снігу.
— А все ж він бачив на солонім озері залізного пароплава, що не тоне! — не втрималася Зіла.
— Так, — сказав Ебітс. — І впевнився, що Ямікан казав правду. Проте Бідаршик не мав ніякої змоги дістатися до країни білих людей. Його посіла недуга, він підупав на силі, наче старий дід, і все сидів біля вогнища. Він не ходив уже на лови добувати м’ясо…
— І не їв м’яса, що стояло перед ним, — додала Зіла. — Він хитав головою і казав: «Я хочу споживати лише їжу білих людей і погладшати від неї, як Ямікан».
— Так, він перестав їсти м’ясо, — вів далі Ебітс. — І хвороба посідала його все дужче, аж я вже боявся, що він не виживе. То була не хвороба тіла, а хвороба голови. Він заслаб на тугу. І я, Ебітс, його батько, почав міркувати. Я не мав більше синів і не хотів, щоб Бідаршик помер. То була хвороба голови, і тільки одне могло її вилікувати. Бідаршик мусив добутися через солоне озеро, таке завбільшки, як небо, до країни, де немає снігу. Бо як ні, то його чекала смерть. Я довго думав і нарешті додумався, як йому дістатись туди.
Якось увечері, коли Бідаршика обняла журба і він сидів біля вогнища, похнюпивши голову, я сказав: «Сину мій, я вже домислив, як тобі дістатися до країни білих людей». Він скинув на мене очі, й обличчя йому проясніло, «їдь, — сказав я, — так само, як поїхав Ямікан». Але Бідаршик не зрозумів мене і знову вдався в журбу. «ПіДи, — сказав я йому, — знайди якогось білого чоловіка і, так само, як Ямікан, убий його. Тоді прийдуть солдати, заберуть тебе, як забрали Ямікана, й повезуть через солоне озеро до країни білих людей. І так само, як він, ти повернешся додому гладкий, і очі твої сповняться різних дивовиж, а голова — мудрості».