Кіш був єдиний син, тож коли його батько помер, вони з матір’ю лишилися самі.
Та люди схильні забувати, і вони забули про звитяжність його батька, а що Кіш був малий і його мати немічна жінка, то й про них швидко забули, і довелося їм незабаром оселитися в найубогішому іглу.
Аж оце одного вечора, на раді у великому іглу Клош-Квана, ватага, Кіш показав, яка кров тече в його жилах і що він твердої вдачі. З гідністю повнолітня він звівся на рівні ноги і зачекав, поки стихне гомін.
— То правда, мені й моїй матері дають пайку м’яса, — промовив він, — Але м’ясо те дуже часто старе й жилаве, та й забагато кісток у ньому.
Мисливці — і літні, й зовсім сиві чоловіки, і молоді здорові парубки — жахнулися. Сталася нечувана річ! Якийсь хлопчак виступив на раді, немов дорослий, та ще й посмів говорити їм у вічі прикрі речі.
Та Кіш промовляв далі, поважно і не кваплячись:
— Я кажу це, бо знаю, що мій батько Бок був славетний мисливець. Люди оповідають, що Бок приносив додому м’яса більше за двох найкращих мисливців, що він сам своєю рукою паював його і сам власними очима стежив, щоб найубогіша стара баба і найубогіший старий дід дістали свою пайку по справедливості.
— Ач який! — закричали чоловіки. — Виженіть цього хлопчиська! Покладіть його спати! Він ще не доріс, щоб так промовляти до чоловіків і сивобородих дідів.
Кіш спокійно чекав, поки галас ущухне.
— У тебе є жінка, Ух-Глуку, — сказав він, — і за неї говориш ти. І ти, Масуку, теж маєш жінку й матір, і говориш за них. У моєї ж матері, крім мене, нема нікого, тому говорю я. І я кажу: Бок загинув, аби зарятувати увесь люд, тим-то я, його син, і Айкіга, моя мати, а його жінка, повинні мати доволі м’яса, поки буде доволі його у племені. Я, Кіш, син Бока, сказав своє слово.
Він сів, пильно прислухаючись до зливи обурення і протестів, яку викликали його слова.
— Де це чувано, щоб хлопчисько промовляв на раді! — бурмотів старий Ух-Глук.
— Чи то вже немовлята вчитимуть нас, дорослих, що нам робити? — голосно запитав Масук. — Невже я, чоловік, терпітиму, щоб з мене глузувала всяка дитина, якій закортіло м’яса?
Чоловіки аж кипіли з гніву. Вони веліли Кішеві йти спати, погрожували, що йому зовсім не дадуть м’яса, і обіцяли добре відчухрати за його зарозумілість. Очі в Кіша спалахнули, і кров застугоніла йому в скронях. Він скочив на ноги серед розгніваної юрби.
— Слухайте мене, люди! — скрикнув він. — Ніколи більше не промовлятиму я на раді, ніколи, аж поки ви не прийдете й не скажете: «Любо нам, Кіше, почути твоє слово. Ми цього жадаємо». Тож послухайте, люди, що я скажу вам наостанок: Бон, мій батько, був славетний мисливець. І я, його син, теж піду і вполюю собі здобич. І нехай усі віднині знають, що ту здобич поділиться чесно. І жодна вдова, ані жоден кволий не плакатиме вночі через те, що у них немає м’яса, тоді як дужі люди стогнатимуть, об’ївшися. І віднині нехай соромно буде тим дужим людям, котрі їдять без міри. Я, Кіш, сказав своє слово.
Кпини і презирливий сміх залунали навздогін йому, але він зціпив зуби і вийшов з іглу, не глянувши ні праворуч, ані ліворуч.
А назавтра він подався берегом, де сходяться крига й земля. Ті, хто бачив його, зауважили, що він ніс свого лука й мав чималий запас стріл із визубленими кістяними вістрями і що на плечі у нього був батьків великий спис. Люди багато говорили про це і сміялися. Такого ще світ не бачив. Ніколи ще зелений хлопчисько не ходив полювати, та й ще сам-один. Кожне хитало головою і мимрило, що це, мовляв, скінчиться кепсько, а жінки співчутливо поглядали на Айкігу, її ж обличчя було поважне й зажурене.
— Він вернеться небавом, — говорили вони, щоб утішити її.
— Нехай іде, це буде йому наукою, — казали мисливці.— Він одразу ж вернеться і надалі стане покірніший, а слова його будуть сумирні.
Але минув день, минув другий, на третій день знялася страшенна хурделиця, а Кіша все не було. Айкіга рвала на собі коси й намастила обличчя кіптявою з тюленячої товщі на знак горя. Жінки дорікали чоловікам, що вони погано повелися з хлопцем і запровадили його на смерть. Чоловіки, не кажучи ні слова, готувались іти шукати тіло, коли вщухне хуртовина.
Проте наступного ранку Кіш увійшов у селище. Соромитися йому було нічого, бо він ніс на плечі чималий шматок м’яса щойно вбитого ведмедя. Хода його була впевнена, і в мові чулася зверхність.
— Гей, ви, чоловіки, візьміть-но санки й собак та йдіть моїм слідом, — сказав він. — Іти вам доведеться трохи не весь день. Там, на кризі, лежить багато м’яса — ведмедиця і двоє здорових ведмежат.