Його вражало, що він може бігти з такими задубілими ногами, не відчуваючи, як вони торкаються землі й несуть його вагу. Тіло ніби саме пливло над землею, не дотикаючись її. Колись він бачив на малюнку крилатого Меркурія і тепер подумав, що, певне, те саме відчував Меркурій, як плив понад землею.
Чоловік вирішив бігти, поки доб’ється до табору, але не врахував одного: що йому не вистачить сили. Кілька разів він спотикався, нарешті заточився і впав. Він силкувався встати, але не зміг. Треба сісти й відпочити, подумав він, а далі вже доведеться йти. Відсапавшись, чоловік начебто вгрівся; йому стало гарно й затишно. Він уже не тремтів, йому навіть здалося, що по грудях та по всьому тілу розливається. А проте, торкнувшися носа та щік, він не відчув їх. Хоч він і біг, щоки не відійшли. Не ВІДІЙШЛИ також ноги та руки. Тоді йому спало на думку, що тіло, мабуть, замерзає все дужче й дужче. Він проганяв цю думку, хотів забути її, думати про інше. Вона викликала жах, а чоловік не хотів піддаватися жахові. Але не зумів відігнати її, думка настирливо верталася, поки чоловік уявив себе зовсім замерзлим. Це було вже занадто, він схопився і знову шалено побіг стежкою. Потім перейшов був на ступу, одначе свідомість, що він замерзає, змусила його знову побігти.
А собака весь час не відставав. Коли чоловік упав ще раз, пес сів і обгорнув передні лапи хвостом, пильно й сторожко стежачи за хазяїном. Побачивши, що собаці тепло й безпечно, чоловік розлютився і почав клясти пса, аж нарешті той опустив винувато вуха. Цього разу чоловік швидше почав тремтіти. Мороз перемагав його. Холод підкрадався до тіла з усіх боків. Чоловік змусив себе підвестися, але не пробіг і ста кроків, як спіткнувся й простягся на весь зріст у снігу. То був останній напад жаху. Відсапавшись і заспокоївшись, чоловік сів і став думати про те, щоб гідно зустріти смерть. Власне, він не думав такими високими категоріями. Він сказав собі, що робить дурниці, бігаючи, мов курча з відрубаною головою, — таке порівняння спало йому на думку тієї хвилини. Хоч що б він робив, однаково замерзне; то чи не краще спокійно зустріти смерть. Разом з розважним спокоєм прийшли до нього й перші ознаки дрімоти. Непогано, подумав він, заснути довіку. Наче під наркозом. Замерзнути не так уже й зле, як дехто гадає. Буває й гірша смерть.
Він уявив собі, як завтра хлопці знайдуть його. І раптом побачив себе з ними; ось вони разом ідуть стежкою і шукають його тіло. Разом з ними він обігнув поворот і побачив себе на снігу. Він уже не належав собі, навіть був поза своїм тілом: він стояв з хлопцями і дивився на себе, простягненого на снігу. Справді скажений мороз, подумав він. Коли він вернеться до Штатів, то розповість людям, що то значить холод. Далі думка якось перескочила на старожитця з Сірчаного струмка. Він побачив його цілком виразно: той сидів у теплі, в затишку і попахкував люлькою.
— Твоя правда, старигане. Твоя правда, — бурмотів чоловік, звертаючись до старожитця.
Потім його пойняла якась приємна дрімота, і він заснув таким солодким сном, якого не знав за все своє життя. Собака сидів, дивився на нього й чекав. Короткий день кінчався довгим, повільним присмерком. Не було ніяких ознак, що горітиме багаття. До того ж ніколи ще за все своє життя цей пес не бачив, щоб людина так сиділа на снігу, не розклавши багаття. Стала западати ніч, і собаку охопила туга за вогнем. Переступаючи з лани на лапу, він стиха заскавчав і враз спустив вуха, боючися, що йому перепаде від чоловіка. Проте чоловік мовчав. Трохи згодом собака заскавчав голосніше. А ще трохи почекавши, підповз до чоловіка й відчув дух смерті. Він наїжачився і відскочив геть. Якусь хвилину собака ще сидів коло чоловіка, виючи на зорі, що стрибали і витанцьовували на холодному небі, тоді повернувся й побіг стежкою туди, де був знайомий табір, де мешкали інші люди, що теж здобували їжу й вогонь.