— Не під’юджував! — спалахнув Джек Арізонець, — Та кажу ж тобі, О’Браєне, нічого ти не розумієш. У тебе нема ніякого артистичного чуття. За віщо я порішив Фергюсона? А навіщо Фергюсон співав «Хотів би я пташечкою бути»? Ось що я хотів би знати. Ну скажи мені, навіщо? Навіщо він співав «пташечкою, пташечкою»? Одної пташечки було б цілком досить. Одну пташечку я міг би іде стерпіти. Але ж ні, йому конче треба було двох пташечок. В ж попереджав його. Я підійшов до нього й чемненько, якнайласкавіше попросив викинути одну пташечку. Я навіть благав його. Були ж свідки, вони підтвердять.
— Авжеж, Фергюсон був співака не аж надто солов’їстий, — зауважив хтось із натовпу.
О’Браєн виявив ознаки вагання.
— Хіба людина не має права на артистичне чуття? — настирювався далі Джек Арізонець. — Я ж попереджав Фергюсона. Мені всю душу вивертало, слухаючи безперестану про цих пташечок. Ще б пак! Бувають такі цінителі, що в них музичний слух аж куди! Ті й не за таке, як я, можуть убити. Я згоден заплатити за своє артистичне чуття. Я можу випити ліки й облизати ложку, але на три дні харчів — це вже ви перебираєте міру, от що, і я запевне вріжу дуба. Ну що ж, хороніть мене.
О’Браєн усе ще вагався. Він глянув запитливо на Муклука Чарлі.
— Я сказав би, судде, що на три дні харчів — це трохи засуворо, — вкинув слівце Муклук Чарлі,— проте ви тут нараду ведете. Коли ми обирали вас на суддю, то домовилися підкорятися вашим ухвалам і чинили так досі, та й далі, либонь, теж чинитимем.
— Може, я й справді був надто гострий у вироку, Джеку, — сказав О’Браєн, ніби виправдовуючись. — Але мене так дратують усі ці вбивства! Згода, хай буде харчів на тиждень. — Він кахикнув, як справжній суддя, і хутко розглянувся. — А тепер ми можемо покінчити з цією справою. Човен готовий. Ти, Леклере, піди принеси харчі. Поладнаємося потім.
Джек Арізонець вдячно глянув на нього і, бурмочучи щось про «тих клятих пташечок», ступив у човен, що раз у раз черкався об берег. Це був чималий ялик, збитий з неструганих соснових дощок, що їх випиляли вручну з височенних сосен біля озера Ліндермену, за кількасот миль вище, поблизу Чілкуту. В човні лежали пара весел і Джекові укривала. Леклер приніс харчі, зав’язані у мішку з-під борошна, і поклав у човен, прошепотівши:
— Я тобі добре наміряв, Джеку. Тебе ж під’юджували на вбивство.
— Одпихай! — крикнув Джек Арізонець.
Хтось одв’язав мотузку, кинув у човна, і течія підхопила його й понесла. Убивця й не думав братися за весла — сів собі на кормі та скручував цигарку. Потім черкнув сірником і запалив її. Глядачам з берега видно було тоненькі клубочки диму. на березі вони лишалися доти, аж поки човен не сховався за поворотом десь на півмилі нижче. Правосуддя здійснилося.
Посельці Рудої Олениці настановлювали закони і виконували вироки без зволікання, характерного для розпанілої цивілізації. На Юконі не було тоді інших законів, опріч тих, що вони самі собі творили. Вони мусили так робити. Адже це діялося 1887 року, в ранні дні розквіту Рудої Олениці, коли про навальний людський потік до Клондайку ніхто ще й гадки не мав. Люди з Рудої Олениці навіть не знали, де розташований їхній табір — на Алясці чи на Північно-Західній території, не знали, під яким стягом вони живуть — зоряно-смугастим чи британським. Жоден топограф не добувався сюди, щоб визначити їм довготу та широту. Табір Руда Олениця розташований десь на Юконі, і цього для них вистачало. Що ж до прапора, то вони жили поза межами всякої державної влади. Що ж до законів — вони жили на Нічийній землі.
Вони встановили свій власний закон, і був цей закон дуже простий. Юкон виконував їхні декрети. Десь за дві тисячі миль нижче Рудої Олениці Юкон впадав у Берінгове море, утворюючи дельту на сотню миль завширшки. Кожна миля з тих двох тисяч — це край первісної дикої природи. Правда, по той бік Полярного кола, там, де Поркюпайн впадав у Юкон, стояв пост Компанії Гудзонової затоки. Але до нього було кілька сотень миль. Поголос також мовив, ніби ще за кілька сотень миль нижче були місії. Та це, правда, тільки чутки, мешканці Рудої Олениці ніколи там не бували. Вони пробиралися до цієї відлюдної землі через Чілкут і верхів’я Юкону.
На всілякі дрібні провини люди в Рудій Олениці не ввертали ніякої уваги. На пияцтво, бешкетування, круту лайку дивилися тут як на цілком природне й невід’ємне право кожного. Люди В Рудої Олениці були індивідуалісти, і священними вони вважали тільки дві речі: власність та життя. Там не було жінок, щоб ускладнювати їхню просту моральність. У таборі стояло лише три дерев’яні хатини — більшість населення, щось із сорок чоловіка, жила в наметах або в куренях. Тут не було в’язниці, куди можна було б кинути злочинця, бо тутешні мешканці, шукаючи та промиваючи золото, не мали часу, щоб хоч один день урвати на будівництво її. Та й скрута з їжею не допускала цього. Отож коли хто порушував права власності чи зазіхав на чиє життя, його кидали в човна й пускали Юконом за водою. Запас їжі, що йому видавали, був в обернено пропорційній залежності від серйозності злочину. Тим-то звичайний злодюжка міг одержати харчів на два тижні, а котрий значніший злодій — не більш, як половину цього. Убивця взагалі не одержував нічого. Визнаний винним у невмисному вбивстві отримував харчів на три дні, а то й на тиждень. І саме Маркус О’Браєн, обраний на суддю, визначав, скільки кому дати. Той, хто порушував закон, покладався на своє щастя. Юкон відносив його геть, і йому вдавалося або не вдавалося добитися до Берінгового моря. їжа на кілька днів давала йому змогу боротися за своє життя. Присуд без харчів практично означав смерть, хоч і тоді була мізерна надія — як до пори року.