Кучерявий Джім аж упрів — він кипів гнівом та все підливав віскі. Його засипали десятками доказів, і жоден з них не стосувався золотої копальні, яку він хотів придбати. Чим довше вони говорили, тим далі відходили від цієї копальні, і о другій годині ночі Кучерявий Джім визнав власну поразку. Одного по одному він вивів своїх безпорадних гостей через кухню і виштовхав надвір. О’Браєн вийшов останній, і всі троє, побравшися за руки, щоб не впасти, важко топталися на сходинках.
З тебе добрий діляга, Кучерявий, — сказав О'Браєн. — Мушу визнати, що мені до вподоби твоя манера… чемна й шляхетна, твоя щира гостин… гости… гостинність. Хвала тобі й честь. Нічого від падлюки й хапуги в тобі й близько нема. Як я вже казав…
Та саме в цю мить «фараонщик» з грюкотом зачинив двері. Троє на сходинках зайшлися веселим сміхом. Реготали вони довго й загонисто. А тоді Муклук Чарлі виголосив промову:
— Ну й сміха!.. Нареготались досхочу… але я не те хотів сказати… Моя думка… та де ж вона? Ага, впіймав. Дивно якось зникають думки. Тікає думка… вполювати думку, що тікає… це неабиякий хист. Персі, приятелю, чи полював ти коли на кролів? У мене був пес… кролів винюхував знаменито. Як його звали? Не знаю… ніколи не мав ім’я… забув ім’я… тікає ім’я… вполювати ім’я, що тікає… ні, думку… думка тікає, та я впіймав її… Що це я хтів сказати?.. А чорт!
По цьому надовго запанувала мовчанка. О’Браєн вислизнув з їхніх обіймів і тихо собі заснув, сидячи на приступці. Муклук Чарлі все полював на невловну думку по всіх закутнях і шпарках своєї потьмареної свідомості. Леклер, мов зачарований, наставив вуха й чекав, коли ж він заговорить. Нараз приятель гепнув його рукою по спині.
— Впіймав! — громовим голосом вигукнув Муклук Чарлі.
Несподіваний удар перервав Леклерову задуму.
— Скільки з миски? — запитав він.
— Миски тут ні до чого! — розсердився Муклук Чарлі.— Думка… Я впіймав її… впіймав шельму… наздогнав.
На обличчі Леклера відбилися захват і обожнення, він знову наставив вуха, щоб послухати приятеля.
— А чорт! — сказав Муклук Чарлі.
Цю мить кухонні двері відчинилися, і Кучерявий Джім закричав:
— Ідіть додому!
— Ну й сміха! — озвався Муклук Чарлі,— Та сама думка… та сама, що й у мене. Таки ходім додому.
Вони взяли О’Браєна попід руки й рушили. Муклук Чарлі вголос помчав навздогін за іншою думкою. Леклер захоплено стежив за цією гонитвою. Тільки О’Браєна ніщо таке не обходило. Він нічого не чув, не бачив і не знав, лише механічно переставляв ноги, похитуючись між двома своїми спільниками, що любовно, але ненадійно підтримували його.
Вони побралися стежкою, що бігла берегом Юкону. Додому треба було йти не в цей бік, але ж думка тікала, повне, саме сюди. Муклук Чарлі хихотів над цією думкою, що її ніяк не міг упіймати на науку Леклерові. Воші дійшли до того місця, де стояв у березі човен Чижика Перлі. Линва, якою його було прив’язано, тяглася через стежку до соснового пенька. Вони спіткнулися через неї і попадали, О’Браєн опинився під сподом. Слабкий прочах і відомості зблиснув йому в мозкові. Він відчув на собі вагу чиїхось тіл і ту ж мить несамовито замолотив кулаками. Потому він знову заснув. Повітря сповнилося легким хропінням, і Муклук Чарлі почав хихотіти.
— Нова думка, — заявив він, — цілком нова думка. Оце-но впіймав її… без усякого клопоту. Йшла просто на мене, а я лусь її по голові. Тепер вона моя. Браєн п’яний… п’яний, як свиня. Ганьба… сором і ганьба… треба його провчити. Осьо там човен Перлі. Покладім-но Браєна в човен Перлі. Човна одв’яжемо… і хай собі пливе Юконом за водою. Браєн прокинеться вранці. Течія дуже прудка… гребти проти течії не здолає… муситиме назад пішки тьопати. Прийде скаженин, як пес. Ми покажемо, що з нас он які благопристойні люди. А ного провчимо, таки провчимо.