Все це звеличує революцію, згоден, але це, передусім, факти. І ми нагадуємо про них панівним класам не для бравади, не для того, щоб нагнати їм холоду, а щоб воші глибше осягнули природу й дух світової революції. Нині з революцією не можна не рахуватися. Вона приходить до всіх цивілізованих країн. Скоро країна цивілізується, революція приходить до неї. З’явилися в Японії машини, з’явився там і соціалізм. На Філіппіни він прийшов руч-о-руч з американськими солдатами. На Кубі і в Пуерто-Ріко соціалістичні організації виникли, тільки-но відгриміли там гармати. Та що важливіше, прихопившись якоїсь країни, революція вже не послаблює там свого впливу. Навпаки, вона щорік стає впливовіша. Десь із піввіку тому вона була ще досить млявою. У 1867 році за соціалістів голосувало у всьому світі ЗО 000 чоловік. У 1871 році число голосів зросло до 100 000. У 1884 році їх лиш трохи більше півмільйона. У 1889 їх уже мільйон. Це був злам. У 1892 році за соціалістів у світі подано 1 798 391 голос; у 1893-2 585 898; у 1895-3 033 718; у 1898 — 4 515 391; у 1902 — 5 253 054; у 1903 — 6 285 374 і, нарешті, нині, в рік від народження Христа 1905-й, число таких виборців перевищило сім мільйонів.
Революційне полум’я перекинулося і до Сполучених Штатів. У 1888 році за соціалістів тут голосувало тільки 2 068 чоловік. У 1902 — 127 713, у 1904 — 435 040. Що ж так розжеврило це полум’я? Уже ж не лихоліття. Перші чотири роки двадцятого століття вважались роками процвітання, а проте в цей час понад 300 000 чоловік вступило до революційних шерег. Кинувши виклик буржуазному суспільству, вони стали під криваво-червоний прапор повстання. Серед жителів Каліфорнії, де мешкає автор цих рядків, кожен дванадцятий відверто визнає себе революціонером.
Слід собі одне добре усвідомити. Це не спонтанний бунт упослідженого і вбогого люду, не сліпий інстинктивний порух болю. Наша пропаганда покликається до розуму, наш рух доконечний економічно, він іде в одному річищі з соціальною еволюцією. Повстання вбогого люду ще попереду. Революціонери це не виголоднілі хворі раби, що борсаються на дні соціальної прірви, — це здебільшого дужі й ситі робітники; вони бачать ту прірву, що чигає на них та їхніх дітей, і не хочуть до неї скотитися. Дужо вбогі люди ще не спроможні дати собі ради. Але
3 часом вони спроможуться на це, і недалекий той день, коли їхні тлумища увіллються до революційних лав.
Слід собі й інше добре усвідомити. Хоча в русі зацікавлені також середній стан і представники вільних професій — однак це передусім революція робітничого класу. В усьому світі це революція робітничого класу. Робітники всього світу — як клас — б’ються з капіталістами всього світу — як класом. Так званий великий середній клас стає щораз більшою аномалією в соціальній боротьбі. Цей клас гине (всупереч твердженням викрутливих статистиків), і його історичній місії — бути буфером між капіталістами та робітництвом — надходить кінець. Йому зостається тільки одне: оплакувати свій відхід у безвість, і він оплакує його слізьми наших популістів та демократів джеферсонівського крою. Бій почався. Революція перед нами, і здійняли її робітники світу.
Постає слушне запитання: чому це так? Либонь же, не з простої примхи розуму повстала світова революція? Примха не справить однакового впливу на всіх. Мусять бути якісь глибинні причини, щоб сім мільйонів робітників поробились однодумцями, щоб вони зреклися буржуазних богів і зневірилися навіть у такому шляхетному почутті, як патріотизм. Довго б можна перелічувати пункти звинувального акту, що його революціонери висувають проти класу капіталістів, але ми розглянемо тут лише одне обвинувачення, на яке капітал ніколи не вмів і не зуміє відповісти.
Клас капіталістів урядував суспільством і урядував недолуго. Але урядування його було не тільки недолуге, — воно було нестерпно, ганебне, жахливе. Клас капіталістів мав щасливу пагоду, як ні один панівний клас за всю світову історію. Він прогнав від стерна влади стару феодальну аристократію і побудував сучасне суспільство. Він опанував природу, створив новий життєвий уклад і уможливив прекрасну еру для людства, коли жодна жива душа не плакала б із голоду і всі діти могли б навчатися, вдосконалюючи свій розум та дух. Оскільки людина опанувала природу і створила новий життєвий уклад, все це було можливе. Одначе капіталізм не скористався з цього шансу, дарованого богами. Він був сліпий і зажерливий. Він усе патякав про рожеві ідеали та солоденькі моральні догми, і ні разу полуда не спала йому з очей, і ні разу він не спинився в своїй зажерливості,— і поразка, якої він зазнав, була така ж грандіозна, як і ті можливості, що ними він знехтував.