Навкруги нічого не було видно, крім землечерпалок, густого лозняку, куп мокрого піску та ще гори Діабело на півдні. Час від часу пропливав катер і поміж дерев пролітали блакитні чаплі.
— Тут, мабуть, дуже безлюдно, — зауважила Сексон.
Гастінгс засміявся й запевнив її, що вона незабаром змінить свою думку. Він розповів їм багато про тутешні землі, а потім перейшов на те, як тут господарюють на орендованих ділянках. Сексон навела його на цю тему своїми словами про зголоднілих на землю англосаксів.
— Свинота, що паскудить землю! — випалив він. — Так ми повелися в цій країні. Один старий фермер сказав професорові з агрономічної експериментальної станції: «Пощо вчити мене, як господарювати? Хіба я сам усього не знаю? Не дурно ж я на своєму віку аж три ферми перевів!» Оце такі розумники спустошили Нову Англію. Скільки там земель знову здичавіло! В одному штаті так багато розвелося оленів, що просто стерпу немає. Десятки тисяч ферм стоять спорожнілі. Я колись переглядав такі списки в кількох штатах — у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Массачусетсі, Конектікаті. Всіх їх продається в півціни. Тих грошей не вистачило б навіть покрити витрат, ну а земля йде ні за що, задарма.
І не думайте: в Техасі, в Міссурі, в Канзасі і навіть у нас у Каліфорнії теж так само плюндрують і виснажують землю. Хоча б ця сама оренда. Недалеко від нас є ранчо, земля там коштувала колись близько ста двадцяти п’ятьох доларів за акр і була того варта. Коли старий власник помер, його син віддав спадщину в оренду португальцеві, а сам перебрався до міста. За п’ять років португалець зібрав вершки й видушив з землі всі соки. Другий португалець заорендував землю на три роки, і тепер ферма давала вже тільки чверть колишніх прибутків. Третього орендаря-португальця не знайшлося на ту землю. Вона була виснажена геть-чисто. Як помер старий, ранчо коштувало п’ятдесят тисяч доларів. А син кінець кінцем збув його за одинадцять. Та що там казати! Я бачив ділянки, що спершу давали по дванадцять відсотків прибутку, а після річного господарювання орендарі ледь-ледь спромогалися на один відсоток з чвертю.
— В нашій долині та сама картина, — додала місіс Гастінгс. — Усі старі ферми занепадають. Ну ось хоча б ферма Ебел, — правда, друзяко? — Її чоловік промовисто кивнув головою. — Коли ми вперше побачили її, то була не ферма, а справжній рай: греблі й ставки, запашні луги, чудові сінокоси, виноградники на пагорбах, сотні акрів розкішного пасовища, затишні соснові й дубові гаї, муровані винарня й комори, біля будинку — сад… Одне слово, цілі години можна про цю садибу розповідати. Але коли місіс Бел померла — родина роз’їхалася хто куди і ферму стали здавати в оренду. Тепер там руїна. Дерева вирубано й продано на дрова. Від виноградника залишився тільки клаптик — тільки на власну потребу теперішньому орендареві-італійцеві, що з бідою тримає на решті садиби казна-яку молочну ферму. Торік я проїздила там верхи і, повірите, плакала… Чудовий фруктовий сад здичавів і заріс бур’яном. Ринв не прочищали, дощ промив собі шпарини всередину, бантини поперегнивали, і велика мурована комора завалилася. Частина винарні теж завалилася, а другу її половину обернули на корівник. А сам будинок — просто слів не знайдеш!
— Це стало професією, — додав Гастінгс. — Такі «кочівники» заорендують землю на кілька років, виснажать її дощенту, а там ізнову мандрують куди-інде. Вони не з того тіста, що чужинці — китайці, чи японці, чи ще хто. Вони просто ледарі, волоцюги, оспалі людці, що обдеруть ділянку, і далі, обдеруть, і далі. Португальці чи італійці не такі. Вони приїздять до нас без щербатого цента за душею і працюють у своїх компатріотів, доки не обживуться і не вивчать мови. Вони не кочівники. Вони прагнуть власної землі, люблять її, дбають за неї і силкуються зберегти. Але як придбати ту землю? Ощаджувати з заробітку — довга річ. Є швидкий шлях — оренда. За три роки вони витискують досить із чужої землі, щоб стати на власні ноги. Це чисте блюзнірство, це справжнє гвалтування землі,— але хіба що вдієш? Так уже повелося в Штатах.
Гастінгс раптом повернувся до Біллі.
— Слухайте-но, Робертсе. Ви з жінкою шукаєте клаптя землі. Вам прикро її треба. Я дам вам пораду, тверезу сувору пораду: заорендуйте собі ферму, таку, де старі господарі повмирали, а дочки й сини занадто розпаніли, щоб жити на селі. Вибийте з ферми все до останнього долара, не ремонтуйте нічого, і за три роки матимете гроші на власну ферму. А тоді перегорніть сторінку життя і любіть свою власну землю. Плекайте її. За кожен долар, укладений в неї, вона вам поверне два. І не тримайте в себе жодного дрантя. Нехай коні, корови, свині, кури чи там смородина — нехай усе у вас буде першорядне.