«Не думай, що він не знає про твої вибрики, — писав далі Бед. — Головою ручуся, що він перерахує всіх скебів, яких ти потолочив. А проте ось що він мені сказав: — Якщо ви не можете дати мені його адреси, Строзерсе, то напишіть самі йому — хай повертається до мене. Я наставлю його за старшого в стайнях і дам сто двадцять п’ять доларів на місяць».
Сексон замовкла, з затаєним острахом чекаючи на Біллині враження від листа. Біллі простягся на траві, підперши голову рукою, і замислено пускав кільцями дим з цигарки. Червонуваті відблиски багаття відбивалися на його золотих медалях; пазуха його дешевої блузи була розхристана, з-за неї виглядала гладенька шкіра й дужі мускулясті груди. Він глянув навколо: на розвішані укривала, на багаття, на закурений побитий кавник, на щербату сокиру, загнану в пеньок, і потім на Сексон. Його погляд лагідно оповив її всю і зупинився на ній запитливо. Але Сексон мовчала.
— Що ж, — промовив він урешті,— тоді напиши Бедові, хай і не нагадує мені за того негідника… А я тим часом пошлю йому гроші, щоб викупив мого годинника. Ти тільки вирахуй, чи багато там відсотків набігло. А пальто хай собі гниє у них!
Одначе не все було гаразд: палюча спека виснажувала їм тіло, гнітила мозок. Вони обоє змарніли. Біллі казав, що їхня шкіра починає тріщати. Тим-то вони забрали свої клунки на плечі й подалися на захід через пустельні гори. У долині Берієса від миготіння розпаленого повітря їм почало крутитися в голові й в очах. Далі вони йшли тільки вже на світанні та присмерком. Але простували весь час на захід, і, перехопившись ще через кілька кряжів, опинилися в чарівній долині Напа. За нею лежала Сономська долина, куди запрошував їх на своє ранчо Гастінгс. Вони обов’язково завітали б до нього, якби Біллі випадково не вичитав у газеті, що письменник виїхав до Мексіки, де на той час вибухла якась революція.
— Що ж, побачимося пізніше, — вирішив Біллі, коли вони звернули на північний захід, повз виноградники й сади Напської долини.
— Ми наче той мільйонер, що про нього любив співати Берт, — тільки ми тринькаємо не гроші, а час. Нам однаково добре будь-куди йти, тільки на захід краще.
В Напській долині Біллі тричі відмовлявся від роботи. За Санта-Геленою Сексон аж підскочила з радощів, угледівши секвойї у невеликих каньйонах, які прорізували західні схили гірського пасма. В Калістозі, там, де кінчалася залізниця, вони надибали запряжені шестернею диліжанси, що сполучали Калістогу з Мідлтауном та Лоуер-Лейком. Біллі й Сексон порадилися, куди їм рушати далі. Дорога, якою їздили диліжанси, вела до округи Лейк, а не до моря, тож вони подалися на захід через гори в долину річки Рашн і вийшли біля Гелдсберга. Вони забарилися трохи в цій родючій долині, вкритій хмелем, хоча Біллі з презирством відмовився працювати поруч з індіянами, японцями та китайцями.
— Я б і години не витримав обіч них — так би й заїхав котромусь у макітру, — пояснив він. — Та й ця Рашн — така гарна річка. Нумо розташуймося тут і поплаваймо!
Повільно бралися вони на північ широкою родючою долиною, щасливі й безжурні, забувши про всяку роботу, а місячна долина маячіла перед ними золотою, але здійсненною колись у далині мрією. У Кловердейлі Біллі пощастило. Через недуги та якісь прикрі несподіванки у міських стайнях бракувало кучера. Щодня потяг висипав силу пасажирів, які прямували до Гайзерса, і ось
Біллі, не довго думаючи, сів на передок і взявся правити шестірнею, перевозячи гірськими дорогами повні диліжанси точно за графіком. Коли він їхав удруге, поруч із ним на високому передку сиділа Сексон. Наприкінці другого тижня повернувся на роботу колишній кучер. Біллі відмовився від постійної роботи, забрав свою платню, і вони рушили далі на північ.
Сексон підібрала дорогою щеня фокстер’єра і назвала його Посум на честь собаки місіс Гастінгс. Воно було ще таке мале, що скоро почало накульгувати, і Сексон мусила взяти його на руки, аж поки Біллі не посадив щеня собі на клунок, який ніс за плечима, і одразу забурчав, що воно вискубе йому все волосся на потилиці.
Вони проминули мальовничі виноградники Есті, коли збирання винограду вже кінчалось, і ввійшли до Юкаї, змокнувши до рубця під першим зимовим дощем.