Выбрать главу

— Оце ж так! — осміхнувся Біллі, роззираючись. — Кажуть, що перекотиполе мохом не обростає, а ось ми вже обросли. Зроду не мав я стільки добра, хоч колись же не був перекотиполем. Хай йому чорт, таж навіть меблі були не наші! В чому ми стояли, те й мали!

Сексон нахилилася й торкнулась його руки, і він знав, що цей рух виявляє її кохання.

— Мені тільки одного шкода, що все це ти купив на свої власні гроші,— сказала вона. — А я до цього зовсім не доклала рук.

— Не доклала? Ти ж мій помічник, однаково, що секундант у боксі. Ти глядиш мого щастя й здоров’я. Боксер не може боротися без доброго секунданта. Хай йому чорт, та хіба б же я був тут, якби не ти?! Ти мене підбила рушити в дорогу. Якби не ти, я б досі спився або теліпався на мотузці в Сан-Квентіні за те, що був би прибив якогось скеба абощо… А глянь на мене тепер. Глянь на цей жмуток зелененьких кредиток, — Біл поплескав себе по нагрудній кишені,— щоб купити коней хазяїнові. Маємо з тобою нескінченну відпустку, та й заробляємо не погано. І я ще один фах собі придбав — постачаю Оклендові коні.

Якщо вони побачать, що я щось тямлю на цьому ділі, а це таки правда, — то всі власники фрісківських стаєнь самі до мене набиватимуться. А це все завдяки тобі. Ти — мій Еліксир Життя, так, так… І якби Посум не лупав на нас очима, я б… А проте — байдуже, хай собі дивиться!

І нахилившись до дружини, Біллі поцілував її.

Дорога вгору слалася крута й кам’яниста, але перевал був легкий, і скоро вони почали спускатися в каньйон Блю-Лейк, що лежав серед ланів, геть-чисто зарослих золотавим маком. На дні каньйону прослалася широка стяга води напрочуд синьої барви. А вдалині, за пасмом пагорбів, здіймалася синювата гірська вершина в осередді всього краєвиду.

Вони завели розмову з приємним чорнооким чоловіком із сивими кучерями, в мові якого виразно чувся німецький акцент, а тим часом з високого гратчастого вікна швейцарського будиночка, що притулився над озером, усміхалася до них привітна жінка. Біллі напоїв коней трохи далі, біля гарненького заїзду, а балакучий господар вийшов до них і розповів, що він сам збудував свій заклад, але за планом того самого чорноокого добродія з сивими кучерями, що був, як виявилося, архітектор із Сан-Франціско.

— Пішли наші вгору, пішли вгору! — радів Біллі, поганяючи коні звивистою гірською дорогою повз друге, ще синіше, озеро. — Ти помітила, що до нас інакше ставляться, відколи ми їдемо кіньми, а не сунемо пішки з клунками за плечима? Глянуть на Гезл та Геті, на Сексон, на Посума, на твого чоловіченька, на цей розкішний фургон, та й беруть нас за мільйонерів на прогулянці.

Дорога поширшала. Обабіч тяглися обсаджені дубами розлогі пасовища, де паслася худоба. А тоді враз відкрилося перед ними озеро Клір, неначе внутрішнє море, — подмухи вітру з високих гір, на північних схилах яких ще білів сніг, збивали на ньому легку хвилю.

— Місіс Гезард не могла нахвалитися Женевським озером, — озвалася Сексон. — Але навряд, щоб воно було гарніше за це.

— Пригадуєш, той архітектор назвав цю місцевість Каліфорнійськими Альпами, — сказав Біллі.— І коли я не помиляюсь, то онде попереду мріє Лейкпорт. Околиця тут зовсім дика, ніякої залізниці нема.

— І місячних долин теж, — докинула Сексон. — А проте тут дуже-дуже гарно.

— І влітку гарячіше, ніж у пеклі,— переконано заявив Біллі.— Ні, наш край лежить ближче до моря. Але однаково тут таки гарно… Усе мов намальоване! А знаєш, давай зупинимося десь тут надвечір і поплаваємо?..

Через десять днів вони прибилися до міста Вільямса в окрузі Колуза і вперше від якогось часу побачили знов залізницю. Біллі особливо зрадів їй, бо за фургоном ішло двоє чудових биндюгів, куплених для Окленда.

— Тут надто гаряче, — вирішила Сексон, дивлячись крізь мерехтливе від спекоти повітря на долину Сакраменто. — І секвой немає! І ні пагорбів, ні лісу, ні мансаніт, ні мадронів. Порожньо й сумнувато…

— Наче на тих річкових островах, — додав Біллі.— Земля плодюча до ката, але ж каторжної роботи коло неї! Це годиться для робочих шкап, а доброму бурлаці тут ніде й розваги собі знайти. Ні по рибу, ні на полювання, — знай лиш роботу. Я б і сам працював, якби тут оселився.

Крізь спеку та куряву вони їхали Каліфорнійською долиною на північ і на кожному кроці натрапляли на паростки «нових» способів господарювання: великі зрошувальні канави, вже споруджені чи ще споруджувані лінії електрокабеля, що тяглися з гір, силу нових ферм на недавно огороджених невеликих ділянках. Великі господарства розпадалися. Проте чимало порослих кремезними дубами маєтків на п’ять і десять тисяч акрів ще залишалося, і від берегів Сакраменто вони тяглись аж до самого обрію у двигкому мареві розпашілого від сонця повітря.