Сексон цілком була з ним згодна. Вона оглядалася назад на роки, що пройшли в тяжкій праці, і порівнювала їх із теперішнім їхнім безжурним життям у мандрах.
— Ми не хочемо багатства, — сказала вона. — Хай хто хоче ловить собі білих горобців на островах Сакраменто чи в тих зрошуваних долинах. Якщо ми в нашій місячній долині вставатимемо рано, то тільки, щоб послухати пташиний спів і поспівати разом з пташками. А якщо іноді й попрацюємо тяжко, то тільки, щоб мати більше вільного часу на розваги. Коли ти підеш плавати, я піду з тобою. І ми так тяжко битимемо байдики, що робота нам буде за наймилішу розвагу.
— Я вже, здається, висох, як таранька!.. — заявив Біллі, витираючи рясний піт із засмаглого чола. — А може, нам рушити до узбережжя?
Вони звернули на захід, подавшись униз дикими гірськими проваллями. Дорога була така небезпечна, що протягом сімох миль вони побачили десять розбитих автомобілів. Біллі не хотів заганяти кобил і незабаром зупинився перепочити біля бурхливого потоку, звідки одразу ж виловив двох пстругів. На тому самому місці й Сексон виловила здорового пструга. Вона звикла до пстругів у дев'ять-десять дюймів завдовжки, і коли відчула, що на гачок начепилось щось велике, аж скрикнула з подиву. Біллі підійшов до неї допомогти За кілька хвилин, розпаленівши лицем і збуджено сяючи очима, Сексон обережно витягла свою здобич з води на сухий пісок. Але тут рибина зірвалася з гачка й шалено зашарпалася. Сексон навалилася на неї тілом і схопила її руками.
— Шістнадцять дюймів, — констатував Біллі, коли вона гордовито піднесла до нього пструга. — Стривай, що ти збираєшся з ним робити?
— Змити пісок, звичайно, — відповіла Сексон.
— Краще поклади його в кошик, — порадив він і став мовчки дивитися, що буде далі.
Сексон схилилася над річкою і опустила розкішну рибину у воду. Нараз пструг ударив хвостом, Сексон конвульсійно здригнулась, і риба втекла на волю.
— Ой! — вирвалося в Сексон.
— Що знайдеш, з рук не випускай, — прорік Біллі.
— Не велике лихо, — відтяла вона. — Все одно ти такого здоровенного пструга ще зроду не вловив.
— Куди нам до таких мастаків, як ти… — протягнув Біллі.— Адже ж ти мене впіймала, хіба ні?
— То ще не знати, — відповіла вона. — А може, то було так само, як з тим чоловіком, що ловив пстругів у невідповідний сезон. Коли його заарештували, він заявив, що робив так задля самооборони.
Біллі наморщив чоло, але не зрозумів.
— Пструг, мовляв, накинувся на нього, — пояснила вона.
Біллине обличчя розпливлося в усмішці.
— А ти мене добре підшкильнула, — озвався він за чверть години.
Небо затягли хмари, і над річкою Кокіл на подорожніх зненацька насунув туман.
— Х-ху! — радісно скрикнув Біллі.— Яка розкіш! Я його всмоктую, як суха губка. Досі я ще ніколи так не тішився з туману!
Сексон простягла руки вперед, немов силкуючись обійняти туман, а тоді почала робити плавальні рухи, ніби купалась у сірій млі.
— Я й не гадала, що сонце може мені надокучити, — сказала вона. — Але останнім часом воно вже надто нам допікало.
— Еге ж, відколи ми в долині Сакраменто, — згодився Біллі.— Надміру сонця — це зле, я вже по собі знаю. Сонце — наче вино. Чи ти помічала, як приємно стає на душі, коли воно нараз визирне з-поза хмар після тижня негоди? Таке сонячне світло проймає тебе, як чарка віскі,— по всьому тілі розливається тепло. І знову ж таки, як наплаваєшся — хіба не розкіш погрітися на сонці? А все через те, що ти вихилиш чарчину сонячного коктейлю. Але, даймо, ти прокачалася на піску годин зо дві. Тоді вже воно тобі не так смакуватиме. Тіло стане якесь розбите, ти насилу вдягатимешся, насилу доволочиш ноги додому, немов усе життя з тебе видушено. А від чого таке? Бо це наче похмілля: ти перепилася сонця і тепер мусиш розплачуватись. Оце так воно. Тому найкращий той клімат, де бувають тумани.
— Ну, то, виходить, ми пиячили кілька місяців поспіль, а тепер протверезимося, — сказала Сексон.
— Звісно. І знаєш, — у такому кліматі я за один день можу зробити дводенну роботу. А глянь на кобил — і вони, бігме, повеселішали!
Марно Сексон виглядала своїх улюблених секвой серед соснового лісу. У місті Бендоні їм сказали, що вони Знайдуть їх тільки у Каліфорнії.
— Тобто ми забралися занадто на північ, — вирішила Сексон. — Наша місячна долина, очевидячки, десь на півдні.
І вони подалися на південь — уже значно гіршими дорогами. Проїхавши молочарський край Ланглуа та густий сосновий бір, вони дісталися до Порт-Орфорда, де Сексон назбирала на березі блискучих камінчиків — агатів, а Біллі виловив величезну тріску. В цій дикій околиці ще не було залізниць, і щодалі на південь ставало все глухіше. Біля Голд-Бічу над Тихим океаном вони спіткали свою давню знайому, річку Роуг, і переправилися через її гирло поромом. Місцевість робилася щораз первобутніша, дороги — гірші, і лише де-не-де, далеко одна від одної, самотіли ферми й поруби.