— У вас самі портрети, — промовила Сексон, згадуючи прекрасні картини в бунгало Марка Гола.
— Мої вікна — ось рамки для моїх пейзажів, — відповіла місіс Гейл, показуючи рукою на ліс. — А у себе в кімнаті я хочу бачити тільки обличчя милих мені людей, які не завжди зі мною. Декотрі з них ввесь час блукають по світу.
— О, ви знаєте Клару Гастінгс! — схопилася Сексон на ноги, побачивши одну фотокартку.
— Ще б пак! Я її виростила й мало що не вигодувала власним молоком. Із самих пелюшок вона жила в мене. її мати моя сестра. А чи знаєте ви, як страшенно ви на неї схожі? Я ще вчора зауважила це Едмундові. Йому це теж упало в око. Не диво, що його відразу потягло до вас обох, коли ви проїздили на своїх чудових конях.
Отже, місіс Гейл була Кларина тітка, паросток того самого давнього роду піонерів, що прийшли з-за прерій! Тепер Сексон зрозуміла, чому вона так дуже нагадала їй матір.
Розмова тяглася й далі між двома жінками, а Біллі тільки слухав та милувався чудово змайстрованим кедровим бюрком. Сексон розповіла про зустріч із Кларою та Джеком Гастінгсами, про їхню яхту та про поїздку до Орегону. Місіс Гейл сказала, що вони вже знов у дорозі: коней з Ванкувера відрядили додому, а самі поїхали через Канаду до Англії. Місіс Гейл знала матір Сексон, вірніш, її вірші, і показала Сексон не тільки збірник «Сторінки минувшини», а ще й альбом з газетними вирізками, де було багато віршів, яких Сексон ніколи не бачила.
— Талановита поетеса, — сказала про неї місіс Гейл. — Але скільки співців оспівувало ті золоті часи, а тепер усіх їх забулося. Тоді ще не було такого числа журналів, і безліч віршів, надрукованих у місцевих газетах, загинуло.
Виявилося, що спочатку Джек Гастінгс закохався в Клару, розповідала далі місіс Гейл, а потім, завітавши до «Затишного Притулку», закохався в Сономську долину і купив тут розкішне ранчо, хоч сам буває в ньому рідко, більше мандруючи по світах. Місіс Гейл розповіла і про власну подорож через прерії ще маленькою дівчинкою наприкінці п’ятдесятих років; вона так само, як і місіс Мортімер, знала все про бій під Літл-Медоу і про лиху долю партії переселенців, з якої вирізали всіх, окрім Бідового батька.
— Отже, — годиною пізніше промовила Сексон, — три роки шукали ми нашої місячної долини і, нарешті, знайшли.
— Місячної долини? — здивувалася місіс Гейл. — То, виходить, ви давно вже знали про неї? Чому ж барилися так довго?
— Ні, ми про неї не знали. Ми подалися її шукати навмання. Марк Гол назвав це прощею і піддражнював нас, щоб ми взяли в руки довгі патериці. Він казав, що як наші патериці зацвітуть весняним цвітом, отоді ми зразу й пізнаємо, що знайшли свою долину. Він усе глузував, що ми так багато вимагаємо від неї, а одного вечора вивів мене надвір, показав місяця в телескоп і сказав, що лишень там ту чарівну долину можна знайти. Він вважав, що це химера, але нам сподобалася назва— «Місячна долина» — і ми подалися на пошуки.
— Який дивний збіг! — скрикнула місіс Гейл. — Аджеж це й є Місячна долина.
— Я знаю, — зі спокійною впевненістю відказала Сексон. — Тут є все, що нам треба.
— Але ж, голубонько, ви мене по зрозуміли. Це справді Місячна долина. Це — долина Соломи. Сонома — індіанське слово і означає по нашому Місячна долина. Так спредвіку називали її індіяни, задовго до того, коли ступила сюди нога білої людини. Ми, хто її любить, тож так її називаємо.
Аж тепер Сексон зрозуміла таємничі натяки Джека Гастінгса та його дружини. Розмова й далі снувалася, але врешті Біллі забракло терпцю. Він промовисто відкашлявся й заявив:
— Ми хотіли б дізнатися про ферму за річкою кому вона належить, чи продається, де знайти господаря і всяко таке інше.
Місіс Гейл підвелася.
— Ходімте побалакаємо з Едмундом, — промовила вона, беручи Сексон за руку, і рушила вперед.
— Ти ба! — скрикнув Біллі, дивлячись на неї з височини свого зросту. — Я гадав, що Сексон маленька. Але з неї можна зробити дві таких, як ви.
— А ось ви, нівроку вам, величенький, — усміхнулися маленька господиня. — Проте Едмунд вищий за вас. і шир ший у плечах.
Вони пройшли через просторий передпокій і побачили її красеня чоловіка, що читав, сидячи у великому кріслі-гойдалці. Поруч стояло друге, маленьке дитячо ротангове кріселко, пофарбоване на червоне.
На колінах у господаря, головою до каміна, де жевріла колода, простяглася величезна періста кішка. Господар а за ним і кішка, обернули голови до гостей. І знову (ач, сон відчула лагідну доброту, неначе випромінювану а обличчя, очей і рук цього чоловіка. Мимохіть кинувши погляд на його руки, вона знову була вражена, які вони гарні. Це були руки самої любові. Ці руки належали людині зовсім не знайомої їй породи. Жоден з веселого кармельського гурту не скидався на нього. То були все митці. А це був учений-філософ. Замість юнацьких пристрастей і шаленого бунтарства прийшла шляхетна мудрість. Через ці добрі руки пройшло стільки гіркоти, — а втримали вони лише радощі життя. Щиро люблячи своїх «кармелітів», Сексон аж здригнулася, коли подумала, на що переведуться деякі з них, доживши до такого похилого віку, як цей господар, — а надто театральний критик та Залізний Чоловік.