— Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонію, Мері,— пробубонів Біллі.— Я й сам знаю, що гаразд і що ні. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаєш. А я нічого лихого на думці не маю, і Сексон це знає. Ні я, ані вона не думаємо про те, на що ви натякаєте.
— Ось бачите, бачите! — розхвилювалася Мері.— Який ви бридкий! Я навіть не думала про такі речі.
— Цить, Мері! Годі! — гримнув на неї Берт. — Не кажи казна-чого! Біллі ніколи нічого негожого не вчинить.
— Але він не сміє бути такий нечемний, — не вгавала Мері.
— Та годі вже, Мері,— не чіпляйтесь, — відмахнувся Біллі, обертаючись до Сексон. — А що, дуже я помилився?
— Сто двадцять два, — відповіла та, дивлячися замислено на Мері.— Сто двадцять два разом з одежею.
Біллі зареготався від щирого серця, а Берт і собі.
— Хай вам усячина! — захвилювалася Мері.— Ви мені противнющі обоє… та й ти теж, Сексон. Ніколи не сподівалася від тебе такого.
— Ось послухай, серденько, — лагідно почав був Берт, обіймаючи її за стан.
Але Мері, вдаючи ображену, різко відштовхнула його руку, хоч відразу схаменулась і, боячись уразити серце залицяльника, почала сміятися й миролюбніше жартувати, аби не псувати собі настрою. Бертовій руці було дозволено вернутись на попереднє місце, їхні голови зійшлися ближче, і вони заговорили пошепки.
А Біллі чемно завів розмову з Сексон.
— Знаєте, ваше ім’я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма — мені воно подобається.
— Мене так назвала мати. Вона була освічена й знала багато розмаїтих слів. Вона ввесь час, мало не до самої смерті, читала книжки. А скільки вона писала!.. В мене є її вірші, надруковані колись давно в газеті, що виходила у Сан-Хозе. Сакси — це був такий народ, — мама мені про них багато розповідала, як я була ще маленька. Вони були такі самі дикуни, як і індіяни, — одне тільки, що білі. Очі вони мали сині, а волосся жовте. А які завзяті були з них вояки!
Біллі уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неї очей.
— Зроду про них не чув, — признався він. — А вони жили десь у наших краях?
Вона засміялась.
— Ні. Вони жили в Англії. То були перші англійці, а ви ж знаєте, що американці походять від англійців. Ми всі сакси, — ви, і я, і Мері, й Берт — і всі американці, тобто справжні американці — всі ми сакси, а не якісь там даго{8} чи японці.
— Мої кревні жили в Америці з давніх-давен, — помалу промовив Біллі, обмірковуючи те, що вона йому щойно сказала. — В кожному разі — кревні з материного боку. Вони переселилися до Мейну сотні років тому.
— Мій батько теж був родом зі штату Мейн, — зраділа Сексон. — А мати з Огайо, чи то пак з того місця, де тепер Огайо. Вона називала його Великою Західною Резервацією. А хто був ваш батько?
— Не знаю, — Біллі знизав плечима. — Він і сам того не знав. Ніхто того не знав, хоч батько й був справжній-справжнісінький американець.
— У нього добре, суто американське ім’я, — промовила Сексон. — Тепер в Англії є видатний генерал — його теж звуть Робертс{9}. Я читала про нього в газетах.
— Але Робертс — не справжнє батькове ім’я. Він не знав свого правдивого прізвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачів золота й переселенців брали участь у боротьбі з індіянським плем’ям модоків. Робертс був за командира в одному з таких загонів. Якось раз після бою вони взяли силу бранців — жінок, немовлят і дітваків. Серед них був і мій батько. Він видавав років на п’ять і белькотів тільки по-індіянському.
Сексон сплеснула в долоні й очі їй загорілися.
— Його вкрали індіяни під час наскоку!
— Так гадали, — підтвердив Біллі.— Потім багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенців напали модоки і всіх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собі за сина, — ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж він, безперечно, родом звідтіля, з-за прерій.
— І мій батько теж, — гордо промовила Сексон.
— І моя мати, — сказав Біллі не менш гордовито. — Вона вродилася над річкою Плат у шарабані, якраз коли її кревні переїздили прерії.
— Моя мати теж звідти, — перебила Сексон. — їй було тоді вісім років, і вона пройшла більшу частину прерій пішки, бо наші воли саме тоді почали падати.
Біллі простягнув руку.
— Давайте сюди й свою, голубонько, — мовив він. — Ми з вами давні приятелі і з одного кореня.
Променіючи від радості очима, Сексон простягла руку, і він урочисто її стиснув.
— Хіба не дивно? — прошепотіла вона. — Ми обоє доброго американського роду. А ви правдивий сакс — усе у вас саксонське: волосся, очі, шкіра, все-все! Та ще ж ви й боксер!