Выбрать главу

— Та в Греймовій кімнаті ж, — пояснила вона. — Я сказала, щоб принесли великий оберемок, і сама там заквітчала. Йому ж так подобається наш бузок!

До самого кінця обіду Пола й словом не згадала, що має приїхати місіс Вейд, і Дік остаточно переконався, що та не приїде, коли Пола спитала ніби знічев’я:

— Ти когось сподіваєшся?

Він похитав головою і сам спитав:

— А ти що збираєшся робити по обіді?

— Ще нічого не надумала, — відповіла вона. — На тебе ж, мабуть, нема надії, ти будеш тлумачити містеру Вінтерсові про рибу.

— А от і ні,— запевнив її Дік. — Я зіпхну його на містера Генлі, у того всі потруги, до останньої мільки, перелічено, а старих окунів він на ймення кличе. А знаєш що?.. — він подумав хвилинку, тоді обличчя його проясніло, ніби від раптової вдалої думки. — Побайдикуймо сьогодні. Візьмімо рушниці та поїдьмо стріляти ховрахів на ту гору, що над Літл-Медоу. Я оце днями бачив, там їх розплодилось казна-скільки.

Дік устиг помітити тривогу, що на мить замерехтіла в її очах, та відразу й згасла. Пола радо сплеснула долонями і сказала весело, як завжди:

— Тільки рушниці для мене не бери.

— Як тобі не хочеться… — почав він делікатно.

— Ні, поїхати я хочу, але стріляти ні. Я візьму нову книжку Ле-Гальєна[122] — оце щойно прислали — і почитаю тобі, як сядемо спочити. Пам’ятаєш, як ми того разу їздили стріляти ховрахів, я тобі читала його «За Золотою дівою.»

РОЗДІЛ XXV

Пола на Лані, а Дік на Розбійниці виїхали з брами Великого Будинку поряд — наскільки те дозволяв злий і підступний норов Дікової кобили. Навіть розмовляти вона їм не давала. Прищуливши малесенькі вуха, вона раз у раз сіпалась вискаленими зубами до Полиної ноги або до лиснючого боку Лані, і Дік мусив угамовувати її поводом та острогами, а за кожною такою поразкою очі її на хвильку наливалися кров’ю. Безперестану вона то підкидала голову, то поривалася зіп’ястись дибки, хоч була загнуздана з мартингалом, то танцювала на місці, бокувала чи пробувала завернутись назад.

— Це останній рік я на ній їжджу, — повідомив Дік. — Її не можна приборкати. Два роки б’юсь, і ніякого пуття. Вона знає мене — знає і мої звички, і що я пан над нею, і коли треба скоритись, — але не приборкується. В ній живе невмируща надія, що я колись загавлюсь, і щоб не пропустити тієї нагоди, вона не вгамовується ні на мить.

— І колись вона таки заскочить тебе, — сказала Пола.

— Отого ж я й відмовляюсь від неї. Не те щоб вона мене втомлювала, але, за теорією ймовірності, раніше чи пізніше вона неминуче скалічить мене. Може, на це лиш один шанс із мільйона, але тільки бог знає, де саме в мільйоні вискочить той шанс — у кінці, посередині чи на початку.

— Ти якесь диво, Червона Хмаро, — усміхнулась Пола.

— Чому це?

— Ти мислиш цифрами: статистичними даними, відсотками, середніми арифметичними тощо. Цікаво мені, за якою формулою ти зміряв і розчислив мене, коли ми зустрілися вперше.

— А ні за якою, щоб я пропав, — засміявся й він. — До тебе не приставали ніякі мірки, ти не підходила ні під яку статистику. Я просто сказав собі, що ось переді мною найчудовніша дівчина, яку лиш будь-коли носила земля, і збагнув, що так хочу мати її, як ще ніколи нічого не хотів. Я просто мусив тебе здобути….

— І здобув, — докінчила за нього Пола. — Але потім, Червона Хмаро, що потім? Напевне, ти вже зібрав чимало цифрових даних про мене.

— Трохи таки зібрав. Трошечки, — визнав він. — І сподіваюсь ніколи не дійти до останньої…

Він урвав мову, зачувши попереду прикметне Горянинове іржання. На дорозі показався огир з ковбоєм у сідлі, і Дік задивився хвильку на бездоганну, широку, замашисту ристь розкішного коня.

— Треба втікати, — понередив він, коли Горянин угледів їх і пустився чвалом.

Вони разом підострожили кобил, завернули їх і погнали навтіки, а ззаду чулося ковбоєве «тпр-ру!», гупання важких підків по дорозі та буйне, владне іржання. Розбійниця відгукнулась, а за нею й Лань. Чути було, що Горянин розпалився невжарт.

Аж нахиляючись у сідлах набік, Дік з Полою звернули на поперечний путівець, кроків за півсотні припинили коней і перечекали небезпеку.

— Від нього ще ніхто по-снравжньому не потерпів, — сказала Пола, коли вони рушили назад на дорогу.

— Тільки ото раз випадком наступив Каулі на ногу. Пам’ятаєш, той пролежав цілйй місяць, — нагадав Дік, вирівнюючи свою Розбійницю, що знов пішла бокаса, і мигцем, краечком ока ловлячи Полин чудний погляд, звернений на нього.

В тому погляді був і сумнів, і любов, і страх — так, майже страх чи принаймні якась гнітюча тривога, передчуття чогось страшного; але найдужче відчувалась у ньому допитливість, намагання розгадати, проникнути в душу. А вона не просто так сказала, що він мислить цифрами, подумав Дік.

вернуться

122

Ле-Гальєн, Річард (1866–1947) — англійський критик і поет.