Він ще багато говорив, але я вам переказую головне. З цього ви можете збагнути Дікові правила. А він їх дотримує. Дік визнає за людиною свободу. Хоч би що та людина робила, це її діло, поки воно не шкодить навколишнім людям. Він уважає, що Сміт мав повне право вподобати ту жінку й кохатися з нею, якби до цього дійшло. Він завжди казав, що любові не можна ні здобути, ні втримати сплою. І якби я поїхала з вами, він би й справді сказав: «Благословляю вас, дітки». Сказав би, хоч би це навіть розбило йому серце. Бо він уважає, що колишнє кохання не дає ніякого права на теперішнє. Кожна година кохання, сказав він якось, повністю оплачує себе обом сторонам, і тут не може бути ніяких боргів, ніяких векселів, а всякі претензії безглузді.
— І я згоден з ним, — підхопив Грейм. — «Ти обіцяв, чи ти обіцяла, любити мене довіку», — заявляє розлюблене і вимагає сплати любовного боргу, немовби за розпискою на певну суму доларів. Долари лишаються доларами, а кохання або живе, або вмирає. А коли воно вмерло, то як можна вимагати його? Щодо цього ми всі троє згодні, і річ дуже проста: ми покохались — і край. Навіщо зволікати бодай хвилину?
Він нахилився до Поли, погладив її руку, що лежала на клавішах, поцілував зразу в голову, тоді повільно повернув її обличчя до себе й припав устами до покірно підставлених уст.
— Дік не любить мене так, як ви, — сказала вона. — Тобто любить не так шалено. Адже я давно належу йому, і він, мабуть, уже звик до мене. Поки ще не було вас, я частенько сушила собі голову, чи мене він дужче любить, чи своє господарство.
— Це ж так просто, — наполягав Грейм. — Нам треба тільки бути відвертими. Ходімо!
Він підвів її з дзиглика, ніби хотів вести за собою. Та Пола відступила назад, знову сіла й сховала спаленіле обличчя в долоні.
— Ви не розумієте, Івене. Я люблю Діка. І завжди любитиму.
— А мене? — гостро спитав Грейм.
— Ще й питаєте, — усміхнулась вона. — Ви єдиний чоловік на світі, крім Діка, що цілував мене отак, і кого я так цілувала. Але я не можу зважитись. Не можу сама розірвати цього «трикутника», як ви кажете; треба, щоб його розірвали за мене. Я порівнюю вас обох, зважую, міряю. Згадую все своє життя з Діком. А про вас питаю у свого серця. І нічого не можу вирішити. Я нічого не знаю. Ви велика людина, і любов наша велика. Але Дік, як людина, більший за вас. Ви… ви земніший, ви… як би сказати… людяніший, чи що. Ось чому я люблю вас дужче… чи принаймні так мені здасться.
Ні, ні, стривайте, — провадила вона, затримавши в своїй долоні його жадібно простягнену руку. — Я ще не всо сказала. Я згадую все своє життя з Діком. Але я не забула й про те, що є сьогодні й що буде завтра. Мені нестерпна сама думка про те, що хтось жалітиме мого чоловіка, що ви його жалітимете — а вам же, напевне, жаль його, коли я кажу, що люблю вас дужче. Ось чого я вагаюсь. Ось чого я, тільки-но зважуся, відразу й передумаю і ніяк не можу вирішити.
Я б умерла з сорому, якби через мене хто пожалів Діка. Далебі, вмерла б. Я не можу уявити собі нічого жахливішого. Діка — і раптом жаліють! Його зроду ніхто но жалів, бо він завжди був веселий, бадьорий, дужий, непереможний. Його нема за що жаліти. І ось, із моєї провини… і з вашої, Івене…
Пола раптом відкинула Греймову руку.
— Кожен наш вчинок, кожен доторк вашої руки, що я дозволяю вам, робить його гідним жалю. Тепер розумієте, яке це все складне для мене? А я ж маю й свою власну гордість. Те, що ви бачите мене нечесною перед ним, хоч би в таких дрібничках, як оце, — вона знову спіймала його руку й ніжно погладила кінчиками пальців, — уражає мою любов до вас, принижує, мусить принижувати мене в ваших очах. Мене жахає думка, що хоч би отака моя невірність йому, — вона притулила Греймову руку до щоки, — дає вам право жаліти його й ганити мене.
Пола відняла від щоки його руку, що вже сіпнулась нетерпляче, замисленим, невидющим поглядом подивилась на неї, перевернула й повільно поцілувала в долоню. І враз Грейм підхопив її і стис в обіймах.
— Ну, ось бачте… — докірливо промовила вона, визволяючись.
— Навіщо ви розповідаєте мені все оце про Діка? — спитав її Грейм іншим разом, на прогулянці, коли вони ступою їхали поряд. — Щоб держати мене на відстані? Щоб захиститись від мене?
Пола ствердно кивнула головою, потім квапливо додала:
— Ні, не зовсім так. Ви ж самі знаєте, що я не хочу держати вас на відстані… дуже великій принаймні. Я говорю про Діка, бо він не йде мені з думки. Зважте самі— дванадцять років я не думала ні про кого більше. Я говорю про нього тому… ну, просто тому, що думаю про нього. Поміркуйте самі, що виходить. Ви чините зневагу над ідеальним подружжям.