— Маримо? — піддражнив він, коли їхні погляди зустрілися. Його очі сміялись, однак Пола вгледіла в них щось таке, що змусило її враз спустити свої довгі вії. Він усе знав. Тепер у неї не лишилось і крихти сумніву, що він усе знає. Ось що прочитала вона в його погляді й ось чого спустила вії.
— «Цинтіє, Цинтіє, що я подумав…» — весело проспівала вона йому; а коли Дік заговорив знову, простягла руку до його недопитої склянки і ковтнула з неї віскі.
Хай буде що буде, а вона дограє до кінця, вирішила Пола. Це, звісно, божевілля, але це й життя, справжнє життя. Вона ще ніколи не жила так повно, і так жити варт, хоч би чим довелося потім заплатити програш. Хіба вона коли любила Діка отак, хіба знала взагалі, що вона здатна на таку любов? Певне, вона всі ці роки помилялася — вважала за любов звичайну приязнь. Вона спинила на Греймові потеплілий погляд: ось він захопив її так, як ніколи не щастило Дікові.
Серце в неї, не звиклої до таких міцних напоїв, билося часто; Дік, ніби ненароком поглядавши на неї, бачив, як блищать її очі, які червоні у неї щоки й уста, і знав, чому.
Він говорив чимдалі скупіше, і кінець кінцем розмова про білявих героїв завмерла — бо всі зійшлись на одній думці. Нарешті Дік глянув на годинника, підвівся, позіхнув, потягся й оголосив:
— Пора лягай. Цей білий чоловік він голова вже зовсім син. Ще по одній на ніч, Івене?
Грейм кивнув головою: обом їм треба було покріпитись.
— А ви, пані п’яничко? — обернувся Дік до Поли.
Та вона похитала головою й відійшла до фортеп’яно прибрати ноти, поки чоловіки пили.
Грейм допоміг Полі спустити віко інструмента, а Дік тим часом чекав їх на дверях, отож, коли вони покидали залу, він ішов кроків на п’ять попереду. На Полине прохання Грейм дорогою вимикав лампочки в коридорі. Там, де він мав попрощатись і звернути до себе у вежу, Дік зупинився зачекати їх.
Ту мить погасла остання лампочка.
— Ну що ви, дурненький! — гукнула в темряві Пола. — Цієї не треба, вона горить цілу ніч.
Дік не почув більше нічого, але його всипало жаром. Він прокляв сам себе за те, що колись теж нишком цілувався потемки — бо через це він знав тепер, що зробили Грейм і Пола за ту коротку мить, коли знов спалахнуло світло.
Йому забракло духу глянути їм у обличчя, коли вони підійшли. Він не хотів ще раз побачити, як Пола похнюпить свої щирі очі, й тому заходився припалювати сигарету, а думкою шукав жартівливих слів, щоб, як звичайно, попрощатися з ними на ніч.
— Ну, як там книжка? Котрий уже розділ? — гукнув він навздогінці Греймові; коли нараз Пола взяла його за руку.
Вона йшла поруч нього, махала його рукою, підстрибувала, щебетала, немов мале дівчатко, що йде за руку з дорослим дядечком. І він невесело думав: як же вона схитрує сьогодні, щоб знов ухилитись від поцілунку на ніч?
Так обоє дійшли туди, де мали розійтись у різні боки, кожне до себе, а Пола, очевидячки, ще нічого не надумала. Вимахуючи так само його рукою і не вмовкаючи ні на мить, вона довела його до кабінету і зайшла з ним туди. Аж там він здався: йому вже не сила було чекати нового її викруту. Удавши, ніби щось пригадав, він потяг її за собою до столу й узяв там якогось листа.
— Я дав собі слово, що відішлю відповідь уранці з першою машиною, — пояснив він, натиснув кнопку фонографа і почав диктувати.
Хвилинку Пола ще не випускала його руки. Потім стиснула її, прощаючись, і шепнула: «Добраніч…»
— Добраніч, жіночко, — відповів Дік машинально й диктував далі, ніби й не помітив, що вона пішла.
Замовк він аж тоді, коли був певен, що вона вже не чує.
РОЗДІЛ XXVIII
Уранці, диктуючи Блейкові відповіді на листи, Дік разів з десять трохи-трохи не сказав: «Годі!»
Коли о десятій секретар зібрав свої папери й підвівся, він звелів:
— Зателефонуйте Генесі й Менденголові, хай сьогодні не приходять, краще завтра. Тепер вони, мабуть, десь біля стайні для жеребців.
Увійшов Бонбрайт і налагодився стенографувати Дікові розмови з помічниками.
— Заждіть, містере Блейку! — гукнув Дік навздогін секретареві.— Спитайте ветеринара, як там Олден-Бесі. Старенька звечора зовсім слаба була, — пояснив він Бонбрайтові.
— Містер Генлі хоче вас бачити негайно, містере Форесте, — сказав Бонбрайт, а помітивши, що хазяїн дратливо насупив брови, додав — це щодо греблі на Оленячому Оці. Там якась хиба в проекті. Серйозна, каже.
Дік скорився й цілу годину обговорював зі своїми службовцями маєткові справи.
Раз, саме як сперечався з Вордменом про дезинсекційний розчин, щоб купати овець, він устав із-за столу й відійшов до вікна. Притягли його туди голоси гостей, цокіт підків та Полин сміх.