Вертаючись через кабінет, Пола неквапно пройшлася ним, оглянула картотеку в незліченних шухлядках, шафи з картами, планами, кресленнями-синьками, обертові етажерки з довідникам, довгі ряди племінних книг у міцних оправах. Потім спинилась перед Діковими власними працями — чималеньким рядком брошур та підшитих і оправлених журнальних статей і десятком солідних книжок. Ретельно перечитала назви: «Кукурудза в Каліфорнії», «Заготівля силосу», «Організація великої ферми», «Бухгалтерський облік на великій фермі», «Ширська порода коней в Америці», «Виснаження чорнозему», «Зелена паша», «Люцерна в Каліфорнії», «Покривні культури в Каліфорнії», «Шортгорни в Америці». Прочитавши цю останню назву, вона тепло всміхнулась, бо згадала велику полемічну баталію, що колись проводив Дік за чисто м’ясні й чисто молочні породи проти змішаних м’ясо-молочних.
Вона ласкаво погладила спинки книжок, тоді притулилася до них щокою і хвильку постояла, заплющивши очі. <Юх, Діку, Діку…» — наклюнулась якась думка, та зразу й зів’яла, зоставивши по собі тільки невиразний смуток, бо вона не зважилась додумати її до кінця.
На письмовому столі був лад, такий характерний для Діка. Всю роботу прибрано — тільки пласка дротяна сітка з передрукованими на машинці листами, принесеними йому на підпис, та ще незвичайно велика купка жовтих аркушиків — на таких аркушиках секретарі друкували телеграми, передані телефоном зі станції Ельдорадо. Знічев’я Пола перебігла очима перші рядки верхньої телеграми й натрапила на одну згадку, що спантеличила й зацікавила її. Насупивши брови, вона перечитала телеграму уважніше, тоді почала перебирати всю купку й скоро знайшла підтвердження тій згадці. Загинув Брекстон — великий, життєрадісний, добродушний Джеремі Брекстон. Він утікав через гори з Урожайного до Арізони, і дорогою його вбила зграя п’яних мексіканських пеонів. Телеграма надійшла два дні тому, і Дік уже два дні знав про його загибель, але мовчав, щоб не хвилювати Поли. Та це ж іще й не все. Брекстонова смерть свідчила й про тяжкі збитки, бо очевидно було, що справи на Врожайному зовсім кепські. А Дік мовчав. Отакий він і в…
Отже, Брекстон неживий… Полі здалося, наче в кімнаті стало холодно. Вона аж зіщулилась. Отаке воно, життя: в кінці шляху завжди чекає смерть. І знову її опав нез’ясовний жах. Грізна доля, страшна згуба чигала попереду. Чия згуба? Вона не намагалася вгадати. Досить того, що це згуба. Важкий гніт наліг їй на душу, і сама тиша в кімнаті гнітила її. Вона повільно вийшла.
РОЗДІЛ XXIX
— Наша Маленька господиня вдачею схожа на пташку, — скавав Теренс, беручи коктейля з таці, що нею А-Га обносив присутніх у більярдній.
Їх троє випадком зійшлося там перед вечерею — Грейм, Лео й Теренс.
— Не треба, Лео, — спинив ірландець юного поета. — Досить з тебе одного. У тебе й так он уже щоки горять. Як вип’єш іще один, то й вогнем займешся. В такій молодій голові не годиться мішати красу й хміль. Нехай уже старіші п’ють. Крім того, до пиття треба хисту. Ти його не маєш. То я…
Теренс вихилив келиха, тоді помовчав хвилинку, оцінюючи смак коктейлю.
— Жіноче питво, — нарешті висловив він свій вирок, похитавши головою. — Не люблю я такого. Не бере воно мене. І смаку ніякого. А-Га, синку, — покликав він китайця. — Принеси мені високу-високу склянку віскі з содовою. Та щоб міцне!
Він підніс горизонтально чотири пальці, показуючи, скільки налитії віскі, а коли А-Га спитав якого, — відповів:
— Шотландського, ірландського, бурбонського, житнього — яке буде під рукою.
Грейм заперечливо хитнув китайцеві головою — він, мовляв, більш не хоче, — й засміявся до ірландця:
— Мене, Теренсе, не підпоїте. Я ще не забув, що ви зробили з О’Геєм.
— Невже ви думаєте, що то я навмисне? — здивувався Макфейн. — Кажуть, буває в людини такий стан, коли її однією чаркою можна звалити, наче довбнею по голові.
— І у вас теж? — спитав Грейм.
— Не знаю, мене ще ніколи не били довбнею по голові. Мій життєвий досвід вельми вбогий.
— Теренсе, ти ж почав щось казати… про місіс Форест, — нагадав Лео. — І здається, щось дуже гарне.
— А яке ще про неї можна сказати? — суворо відмовив Теренс. — Отож я казав, що вона схожа на пташку. Але не на якусь там мізерну стрибушку-трясихвістку і не на тиху, статечну голубку, а на веселу пташку, як оті дикі канарки, що купаються тут у водограях, увесь час щебечуть, співають, розбризкують воду на сонці, а груди їхні сяють золотом, немов то серденятка в них палають. Ось яка вона, Маленька господиня. Я чимало спостерігав її.