Горіхи котяться! Горіхи котяться! Але я, мов Атлас, що тримає світ, не даю їм падати. Ніхто більше не вміє так носити горіхи. У мене хист від бога. Я майстер цього мистецтва. Бо це справді велике мистецтво. Горіхи котяться, горіхи котяться, але я ношу їх і носитиму вічно!
Аарон — філософ. Який з нього носій горіхів! Ернестіна — білявка. Куди там їй носпти горіхи! Івен — спортсмен. Він розсипає горіхи. Пола — моя партнерка. Вона впускає горіхи додолу. Тільки я, божою ласкою й власним умінням, можу носити земляні горіхи.
Кому набрид мій спів, пожбурте на мене чим-небудь. Я гордий. Я невтомний. Я можу співати без кінця. Я співатиму без кінця.
Починається пісня друга. Коли я вмру, поховайте мене на горіховій грядці. Поки я живші…
Подушки, що посипались на нього, урвали пісню, та не вгамували Дікової веселості: за хвильку він уже шепотівся в кутку з Лоті Мейсон та Полою й підмовляв їх на якусь каверзу проти Теренса.
Так минав вечір і далі — в танцях, жартах та розвагах.
Опівночі подали перекуску; аж о другій годині вікенбержці зібрались додому. Поки вони вдягалися, Пола запропонувала другого дня по обіді поїхати на річку Сакраменто — оглянути Дікові дослідні плантації рижу.
— Ні, в мене є на думці інше, — сказав їй Дік. — Ти знаєш полонину над Яворовим ручаєм? За останні десять днів там роздерто трьох лошат.
— Гірські леви? — вигукнула Пола.
— Принаймні два. Прибилися з півночі,— пояснив він Греймові.— Таке трапляється. Ми колись уже трьох убили — п’ять років тому… Мос і Гартлі чекатимуть на нас там із собаками. Вони двох уже вистежили. Їдьмо всі, хочете? Зразу після обіду.
— Я візьму Молі, гаразд? — попросила Лут.
— А ти можеш їхати на Альтадені,— сказала Ернестіні Пола.
Фреліг і Мартінес теж зохотились їхати, однак попередили, що й вершники, і стрільці з них абиякі. їм теж добрали коней.
Усі вийшли до брами вирядити вікенбержців, а коли їхні машини від’їхали, постояли ще трохи, домовляючись про завтрашнє полювання.
— Ну, добраніч вам усім, — сказав Дік, коли вони рушили до буднику. — Я ще піду гляну на Олден-Весі. Ветеринар сидить біля неї. Пам’ятайте, дівчата, — до обіду виходьте в амазонках, і грім побий ту, котра спізниться!
Зі старою маткою Принцеси Фозрінгтонської було зовсім зле, одначе Дік не пішов би до неї в таку годину, якби не хотів побути на самоті. Він просто боявся хоч на мить зостатись наодинці з Полою так скоро після того, що ненароком підглядів у галереї.
Ззаду, на посипанні рінню доріжці, почулася чиясь легка хода. Він озирнувся. Ернестіпа наздогнала його й узяла під руку.
— Я хочу з вами, — сказала вона. — Провідати сердешну стареньку Олден-Весі.
Дік почав нагадувати їй усі кумедні пригоди того вечора, граючи далі свою роль, і сам тихенько сміявся, ніби його тішили ті згадки.
— Діку, — сказала Ернестіна, тільки-но він на мить замовк. — У вас якийсь тяжкий клопіт.
Відчувши, як напружилася зразу його рука, вона квапливо повела далі:
— Чим я можу допомогти? Ви ж знаєте, що я на все для вас готова. Скажіть мені.
— Гаразд, скажу, — відповів він. — Скажу тільки одне.
Ернестіна вдячно стиснула його лікоть.
— Завтра ти одержиш телеграму з викликом. Нічого страшного, але досить спішне діло. Ви з Лут відразу зберетеся й поїдете.
— Оце й усе?.. — промимрила вона розчаровано.
— Ти зробиш мені дуже велику послугу.
— То ви не хочете мені сказати? — Ернестіна знітилась, уражена його відмовою.
— Я зроблю так, щоб телеграма надійшла рано вранці, як ви ще будете в постелі. А до Олден-Бесі тобі нема чого йти. Біжи лягай спати. Добраніч.
Він поцілував дівчину, злегенька підштовхнув її до будинку й пішов далі сам.
РОЗДІЛ XXX
Вертаючись від заслаблої кобили, Дік зупинився біля жереб’ячої стайні — послухати, як неспокійно б’ють копитами Горянин та інші огирі. Повітря було тихе-тихе, і звідкись із пасовиська на горі долинало дзеленькання одного-единого дзвіночка. Нараз війнув запашним теплом легенький вітрець. Уся ніч ледь-ледь пахтіла ще не достиглими хлібами та свіжим сіном. Огир знову загупав копитом; Дік глибоко зітхнув і, відчуваючи, що ніколи ще так не любив усього цього, підняв очі й обвів поглядом зоряний небосхил, на тлі якого чорніли гори.
— Ні, Катоне[127], не згоден я з тобою, — промовив він уголос. — Людина покидає це життя не як заїзд. Вона покидає його як свій дім — єдиний свій дім. А відходить — у Ніде. У вічний сон. Попереду — тільки тиша й темрява.