— По-моєму, діло кепське… А втім, я тут не суддя, я ж лише кінський лікар. Робінсон зразу скаже. Нам лишається тільки чекати.
Дік кивнув головою й вийшов на веранду. Надворі заревів мотор спортивної машини — то вже від’їздив по лікаря Келеген. Потім тихо під’їхав великий лімузин і майже відразу помчав назад. Грейм також вийшов до Діка на веранду.
— Вибач мені, Форесте, — сказав він. — Я тоді себе не тямив. Побачив тебе тут і вирішив, що це при тобі сталося. А воно, певне, випадково…
— Бідолашечка, — відмовив Дік. — Завжди так хвалилася, що дуже обережна зі зброєю.
— Я оглянув рушницю, — сказав Грейм. — Вона справнісінька.
— Отож-бо. Те, що було затнулося, стало на місце, і рушниця вистрелила.
Дік говорив, вигадуючи пояснення, що переконало б навіть Грейма, а в думці дивувався: як хитро вона все розіграла! То ж вона прощалася з Івеном, коли співала «Циганський шлях», — прощалася й воднораз заспокоювала його, аби він не здогадався, що в неї на думці. І так само з ним, Діком. Вона з ним попрощалася тоді, телефоном, і наостанці ще запевнила його, що не належатиме, крім нього, нікому в світі.
Він відійшов далі від Грейма, на другий кінець веранди, шепочучи сам до себе тремтячими губами:
— І стало ж у неї духу… Бідолашечка! Не могла вибрати жодного з нас — і ось як розв’язала цей вузол…
Зачувши мотор спортивної машини, Дік знову підійшов до Грейма, і вони разом вернулися до кімнати дожидати лікаря.
Грейм видимо непокоївся — він почував, що повинен вийти, і не міг.
— Зоставайся тут, Івене, — сказав йому Дік. — Вона була до тебе дуже прихильна і зрадіє, якщо опритомніє й побачить тебе.
Поки Робінсон оглядав Полу, Дік із Греймом стояли осторонь. Коли лікар, скінчивши огляд, випростався, Дік запитливо глянув йому в очі. Робінсон похитав головою.
Нічого не можна вдіяти, — сказав він. — їй лишилося жити кілька годин… або й кілька хвилин. — Він нерішучо помовчав, дивлячись Дікові в обличчя, потім додав: — Якщо ви згодні, я можу вкоротити агонію. Бо вона, можливо, ще опритомніє і якийсь час мучитиметься.
Дік пройшовся по кімнаті й звернувся до Грейма:
— Чом не дати їй пожити хоч коротеньку хвильку? Біль — це не так важливо. Однаково він буде недовгий. Якби це зі мною сталось, я б так захотів. І ти, Івене, теж. Вона любила життя, кожну його мить. Нащо ж відбирати в неї ту малу часинку, що лишилася їй?
Грейм нахилив голову на знак згоди, і Дік обернувся до лікаря:
— Якщо зможете, докторе, приведіть її до пам’яті чим-небудь. А як дуже мучитиметься, можна буде й приспати, щоб укоротити муку.
Коли її повіки розплющилися, Дік кивнув Греймові підійти ближче й стати поряд нього. Спершу її погляд був безтямний, потім вона розгледіла Діка, далі Грейма, впізнала обох і жалісно всміхнулась.
— Я… думала… що вже вмерла, — сказала вона.
Та зразу в неї зринула інша думка, і Дік прочитав ту думку в її допитливих очах. Вона хотіла знати, чи здогадується він, що це не був нещасливий випадок. Дік нічим не показав того. Коли вона так хотіла, нехай помре, гадаючи, ніби він повірив.
— Що це… я… накоїла, — промовила вона повільно, ледь чутно, спиняючись після кожного слова, щоб зібрати силу. Видно, їй було дуже боляче. — Я завжди була така певна… що зі мною нічого не трапиться… а ось бачте, чого наробила…
— Еге ж, така халепа, — сказав Дік співчутливо. — А що там було? Курок заскочив?
Вона притакнула, і знов уста її розтулились у жалісно-бадьорій усмішці.
— Ох, Діку, йди сусідів клич, хай бачать Полин гріх увіч, — прожебоніла вона по-дитячому. Тоді спитала: — І тяжко мене?..
А коли Дік на коротеньку мить забарився з відповіддю, додала:
— Тільки чесно, Червона Хмаро, ти ж мене знаєш.
Він покивав головою.
— Довго ще? — спитала вона далі.
— Недовго, — відповів Дік. — Ти зможеш заснути, коли схочеш.
— Цебто… — вона цікаво позирнула скоса на лікаря, тоді на Діка, і той нахилив голову.
— Інакшого я від тебе й не сподівалась, Червона Хмаро, — вдячно прошепотіла вона. — А чи доктор Робінсон згоден?
Лікар підступив ближче, щоб вона його бачила, і ствердно кивнув головою.
— Дякую вам, докторе. Тільки я сама скажу, коли.
— Дуже болить? — спитав Дік.
У її широко розплющених очах була і звага, й мука. Губи їй затремтіли, і вона відповіла:
— Не дуже, а жахливо, просто жахливо. Довго таке терпіти я не хочу. Я скажу, коли.
І ще раз вона всміхнулася, ніби від примхливої думки.