А тоді, — тепер я знаю, що Морел просто перестав стукати, — я знову полинув своїм зоряним шляхом, і ніхто мене по вертав назад. Потім, усе ще мандруючи, я відчував, що засинаю, і який же то був чарівний сон! Час від часу вві сні я рухався, — авжеж! Ви тільки вдумайтесь у це слово: «рухався»! Я ворушив руками й ногами, відчував дотик чистих простирал до свого тіла, мені було затишно. Це було пречудово! Як людина, помираючи зі спраги в пустелі, бачить марева — дзюркотливі водограї, прохолодні кринички, — так і я бачив, що визволився з пекельної сорочки, що замість бруду навколо мене чистота, і замість моєї поморщеної, мов пергамент, шкіри, — здорова, гладенька, як оксамит. Але зараз ви переконаєтеся, що мої марева були й інакші.
Я прокинувся. О, я вже не спав, а тільки лежав з заплющеними очима. І прошу вас, зрозумійте: все, що трапилося потім, нітрохи не здивувало мене. Все видавалося цілком нормальним і природним. Запевняю вас, що я був самим собою. Але вже не Дерелом Стендінгом. Він так само не мав нічого спільного зі мною, як і його суха, поморщена, мов пергамент, шкіра з моєю, свіжою та м'якою. Я не знав ніякого Дерела Стендінга, та й не міг його знати, бо він тоді ще не народився, та й мав народитися аж за декілька сторіч. Одначе ви самі зараз переконаєтесь.
Я лежав з заплющеними очима і лінькувато прислухався.
Знадвору долинав рівномірний цокіт кінських копит по бруківці. Часом бряжчала зброя і металеві оздоби на конях, і я зрозумів, що повз мої вікна вулицею проїхав загін кінноти. Я знічев'я міркував, хто б то міг бути. Відкілясь, — зрештою, я знав, що з подвір'я заїзду, — знову почувся цокіт копит і нетерпляче іржання. Я впізнав, що це чекає мій кінь.
Почулася хода. Хтось ступав ніби обережно, а проте навмисне тупав, виявляючи свій таємний намір, збудити мене, якщо я сплю. «Хитрий старий!» — усміхнувся я сам до себе.
— Понсе, — озвався я, не розплющуючи очей, — швидше води, холодної, ціле відро! Сю ніч я забагато випив, і тепер мені горить усередині.
— Та й спали теж забагато, — пробурчав старий, подаючи мені кухоль води, загодя принесений.
Я сів, розплющив очі, узяв обіруч кухля з водою і, жадібно припавши до нього губами, подивився на Понса.
Тепер зверніть увагу на дві речі: я розмовляв французькою мовою і не дивувався цьому. Тільки опісля, коли я знову опинився у своїй самотинній камері і згадував усе те, про що оце пишу, — я збагнув, що розмовляв по-французькому, і то добре. А я, Дерел Стендінг, що пише тепер ці рядки у відділенні для вбивць у Фолсомській в'язниці, знав французьку мову лише в обсязі програми середньої школи, тобто читав, але розмовляти зовсім не міг. Я не вмів би навіть вимовити як слід французькі назви у меню.
Та вернімося до мене в кімнату. Понс був маленький худенький дідок. Він народився в нас у домі, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Він мав добрих шістдесят років. Був беззубий, але бадьорий і моторний, дарма що кульгав, якось кумедно підскакуючи. Проживши з нами ціле своє життя, він дозволяв собі бути з усіма запанібрата. Він служив у мого батька ще раніше, ніж я навчився ходити, а як батько помер, то він перейшов до мене. Саме того дня Понс оповідав мені про це. Ногу йому скалічило на війні в Італії, під час кавалерійської атаки. Ледве він устиг був витягти мого батька з-під кінських копит, як його вдарили списом у стегно, і він сам попав під копита. Батько, бувши при пам'яті, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собі право бути мало не зухвалим з нами, принаймні зі мною, сином мого батька.
Понс докірливо похитав головою, побачивши, як жадібно я п'ю воду.
— Чули, як вона кипіла мені в горлі? — засміявся я, віддаючи йому порожнього кухля.
— Викапаний батько! — безнадійно мовив він. — Але ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.
— Еге, навчився, коли йому живіт не давав пити, коли від одного ковтка його аж вивертало, — дражнив я старого. — Не штука не пити, коли не годен!
Поки ми розмовляли, Понс поскладав біля ліжка те, що я мав сьогодні одягти.
— Пийте, пийте собі, пане, — мовив він, — вам не завадить.
Помрете із здоровим шлунком.
— Ви хочете сказати, що він у мене залізний? — Я вдавав, ніби не розумію, на що він натякає.
— Я хочу сказати… — почав він знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув свої поморщені губи й повісив на бильце стільця мій новий плащ із соболів. — Вісімсот дукатів, — ошкірився він, — тисяча кіз і сотня ситих биків за плащ, щоб вам було тепло. Цілих два десятки ферм на спині мого шляхетного пана.