Ми вклонилися його приятелям і зібрались були йти, коли Фелікс Паскіні затримав мене.
— Вибачте, але відкладімо це на завтра, — сказав я.
— Тільки на ступінь відійти вбік, — наполягав він, — там ще суха трава.
— Дозвольте мені замість вас покропити її, Сен-Море, — втрутився Лонфранк, палаючи бажанням зітнутися з італійцем.
Я похитав головою.
— Паскіні належить мені, — сказав я, — він буде завтра перший.
— А хіба є ще хтось? — спитав Лонфранк.
— Спитайте де Гонкура, — усміхнувсь я. — Я певен, що він уже має намір виявити своє бажання стати третім.
Почувши це, де Гонкур розгублено кивнув. Лонфранк глянув на нього запитливо, і він ще раз кивнув головою.
— А за ним, без сумніву, з'явиться й півник.
І таки справді, тієї хвилини з'явився рудий Гі де Вілардуен і попрямував до нас освітленою місяцем галявиною.
— Ну, то хоч цей принаймні буде мій, — мало не благав мене Лонфранк, так йому кортіло помірятися з кимось силою.
— Про це ви самі з ним домовляйтеся, — засміявсь я й повернувся до Паскіні. — Отже, завтра. Призначайте, коли й де мені на вас чекати.
— Трава чудова, — не здавався той, — місце також чудове, і я хочу, щоб ви цього ж таки вечора пішли слідом за Фортіні.
— Було б краще, якби за ним пішов його приятель, — підшкильнув я, — а тепер вибачте, мені треба йти.
Паскіні заступив мені дорогу.
— Чи ви, чи я, але нехай це буде сьогодні, — сказав він.
Тепер уже й до нього в мене спалахнула лють.
— Ви добре служите своєму панові, — поглузував я.
— Я служу тільки своїм розвагам. Пана в мене нема.
— Даруйте, коли я дозволю собі сказати вам правду, — промовив я. — Яку? — спитав він увічливо.
— Що ви брехун, Паскіні.
Він як стій обернувся до Лонфранка й Боемонда:
— Ви чули? Тепер самі бачите, що я маю на нього право?
Вони нерішуче глянули на мене, бажаючи знати мої наміри, але Паскіні не хотів чекати.
— Коли ви маєте ще якісь сумніви, — поспішився він додати, — дозвольте мені їх знищити… Отак.
І він плюнув мені під ноги. Я вже більше не годен був стриматися. В мені піднялася сліпа лють, як я її називаю, — раптове непереможне бажання вбивати й нищити. Я забув, що Філіпа чекає на мене у великій залі, і пам'ятав тільки про образу, про нецеремонне втручання сивого діда в мої справи, про священикову місію й зухвальство Фортіні, про нахабного Вілардуена, а тепер оцього Паскіні, що заступив мені дорогу й плюнув під ноги. Очі мені палали, у голові стояв червоний туман. Я дивився на тих негідників, як на шкідливий бур'ян, що його треба прибрати з дороги, згладити зі світу. Як спійманий лев, оскаженівши, кидається в сітці, так я ладен був кинутись на тих гадів. Вони мене оточили. Я потрапив до пастки, і єдиний вихід з неї — понищити їх, труснути об землю й розтоптати.
— Чудово, — сказав я якомога спокійніше, бо моє тіло аж здригалося з насилу стримуваної люті, — ви перший, Паскіні, потім Гонкур, а тоді Вілардуен.
Вони, кожен по черзі, кивали головою, що згодні, і ми з Паскіні вже хотіли були відійти вбік, коли Анрі Боемонд спинив нас.
— Ви поспішаєте, а їх троє й нас троє, — сказав він мені. — Тож чому б нам не полагодити цієї справи, узявшись до неї всім трьом воднораз?
— Так, так, — палко втрутився Лонфранк. — Ви, Боемонде, беріть де Гонкура, а Вілардуен лишиться мені.
Але я спинив рукою своїх добрих приятелів.
— Вони тут з наказу, — пояснив я. — І так дуже розпалилися, що я теж пройнявся таким самим бажанням. Тим-то я їх нікому не віддам.
Я завважив, як Паскіні дратувався, що я його затримую розмовою, і вирішив ще трохи його подражнити.
— З вами, Паскіні, я довго не морочитимусь, — сказав я. — Не хочу, щоб Фортіні довго на вас чекав. Вас, де Гонкуре, я покараю по заслузі, не треба було лізти в таку лиху компанію. Ви погладшали і вам важко дихати. Отже, я не буду квапитись, аж доки ваше сало не розтопиться, а легені не засопуть, як дірявий міх. А щодо вас, Вілардуене, то я ще не вирішив, як з вами повестися.
— Потім я вклонився Паскіні, і ми почали битися. О, я поклав собі бути цієї ночі справжнім чортом! «Швидко й блискуче» — саме так я битимуся! Не заважало мені й облудне місячне світло. Я доконаю Паскіні так само, як і Фортіні, якщо він не забариться з раптовим наскоком, а коли ні, то вдамся сам до цього способу. Паскіні, хоч мені пощастило розлютити його, був обережний.