І ось я лежу на гострому камінні і, п'яніючи від своїх переконань, голосно бурмочу:
— Нехай сміються з нас євреї та погани! Нехай торжествують, час їхній доходить кінця. І не буде їм спасіння на віки вічні. Так я розмовляв сам із собою, лежачи на високій скелі. Мене мучила спрага, і час від часу я пив воду зі смердючої козячої шкури. Цю шкуру я також вивісив на сонці, щоб вона ще дужче смерділа та щоб вода не давала мені ніякої прохолоди. Моя їжа лежала на брудній долівці печери — кілька корінців і шматок цвілого ячмінного хліба. Але я нічого не їв, хоч був дуже голодний.
Увесь цей довгий благословенний день я тільки те й робив, що обливався потом і смалився на сонці, убиваючи своє виснажене тіло, дивився на пустелю і заглиблювався в спогади, бачив сни і мурмотів щось про свої переконання.
Після заходу сонця в короткому присмерку я кинув останній погляд на світ, якому незабаром судилося зникнути. Біля ніг велетнів нипали тінями дикі звірі. Величезний колись витвір людських рук правив їм тепер за лігво. Слухаючи рев цих звірів, я знову заліз до своєї печери. Там я щось мурмотів у нестямі і, бувши весь під владою примар, гарячково молився, щоб якнайшвидше прийшов останній день. Потім я поринув у морок сну.
Я опам'ятався в самотинній камері. Усі четверо моїх мучителів стояли наді мною.
— Начальник Сан-Квентінської в'язниці — блюзнір і єретик, і йому не минути пекла, — пробелькотів я, жадібно випивши води, яку вони мені піднесли до рота. — Нехай тюремники й староста торжествують, час їхній доходить кінця. І не буде їм спасіння на віки вічні.
— Він не при своїм розумі! — заявив начальник Есертен.
— Він кепкує з вас, — зауважив лікар Джексон, і мав більше слушності.
— Але він відмовляється від їжі, — сказав капітан Джемі.
— Нічого йому не станеться, як пропостить навіть сорок днів, — заспокоїв капітана лікар.
— Авжеж, я вже постував сорок днів та ще й сорок ночей, — промовив я. — Зробіть мені ласку, стягніть тісніше сорочку і забирайтеся звідси.
Староста хотів просунути пальця під шнурок.
— І на чверть дюйма не натягнеш, навіть якби тягти коловоротом.
— Може, маєш якусь скаргу, Стендінгу? — спитав начальник Есертен.
— Маю, — відповів я, — цілих дві.
— Які?
— По-перше — сорочка страшенно вільна. Гачінс — ледацюга.
Якби він хотів, то міг би затягти шнурок ще на цілий фут.
— А друга яка? — запитав Есертен.
— Що ви диявольський вилупок, начальнику.
Капітан Джемі й лікар Джексон стримано всміхнулись, а Есертен сердито пирхнув і перший вийшов з камери.
Залишившися сам, я спробував знову поринути в темряву і повернутись до фургонів, що стояли кільцем у Нефі. Мені кортіло знати, чим скінчиться мандрівка цих наших нещасних сорока фургонів у пустельній і ворожій землі. А до зашкарублого відлюдника з роздертими об каміння ребрами й смердючим міхом на воду я не почував ані найменшої цікавості. І я повернувся, однак не в Нефі, і не на берег Нілу, а…
Але тут, дорогий читачу, я мушу перервати свою мову й дещо пояснити, щоб моя оповідь була зрозуміліша. Конче треба це, бо в мене залишилося дуже мало часу, щоб завершити спогади про пекельну сорочку. Невдовзі настане час, коли мене виведуть і повісять. Навіть якби я жив ще тисячі років, то не міг би завершити своїх спогадів до останньої деталі. Тим-то я мушу їх скорочувати.
По-перше, Бергсон[20] має слушність. Життя не можна пояснити логічними категоріями. Колись Конфуцій[21] сказав: «Якщо ми так мало знаємо про життя, то що ж можна сказати про смерть?» І ми справді мало знаємо про життя, бо не можемо пояснити його зрозумілими словами. Ми знаємо про життя тільки як про явище — як дикун знає про мотор, — але не розуміємо його суті.
По-друге, Марінетті[22] помиляється, коли твердить, що матерія — це єдина таїна і єдина реальність. Я кажу — і ти розумієш, читачу, що я маю право так казати, — я кажу, що матерія — це тільки ілюзія. Конт[23] називав світ, цебто матерію, великим фетишем, і я цілком згоден з Контом.
22