— Ви, певно, артистка з оперети?
Він, очевидячки, запитував без найменшого зацікавлення, так, аби щось сказати, немов наперед знав стереотипну відповідь. Але для Фрони це запитання було немов удар в лице. Вона згадала Ніпозину філіппіку про білих жінок, що прибувають до цієї країни, і цілком зрозуміла своє фальшиве становище, зрозуміла, за кого він її має.
А він тим часом, не чекаючи відповіді, казав далі:
— Тієї ночі було в мене дві таких зірки з оперети, а позавчора — аж три. Тільки я мав тоді чим постелитись. У них погана звичка губити в дорозі свій багаж, правда? Воно трохи й дивно, але я особисто ніколи не знаходив того багажу, що вони порозгублювали. І всі вони, як видно, артистки неабиякі! Серед них ніколи не буває артисток на другі чи на треті ролі, ніколи! Ви теж, мабуть, граєте перші ролі?
Кров кинулася їй в обличчя, і це ще більше розгнівало її, ніж його слова. Вона знала, що може добре володіти собою, одначе почервоніле обличчя ніби доводило її замішання, хоч цього насправді й не було.
— Ні, — відповіла вона холодно. — Я не артистка з оперети.
Він нічого не сказав на це. Кинувши на землю по один бік пічки кілька мішків з мукою, він влаштував щось на кшталт постелі, потім те саме зробив з рештою мішків — розклав їх з другого боку пічки.
— Але ви все-таки артистка, хоч і іншого штибу, — кинув він, зневажливо притиснувши на слові «артистка».
— На жаль, я ніяка не артистка.
Ковдра, що він складав, випала йому з рук, і він випростався. Досі він майже не дивився на неї. А тепер почав пильно приглядатися. Оглянув її всю, примірявся, як пошите її вбрання, яка в неї зачіска. Минуло кілька хвилин.
— То вибачайте, будь ласка, — вимовив він нарешті, і знову втупив у неї очі. — В такому разі ви дуже нерозсудлива жінка, що тільки марить про багатство й не думає про небезпеки під час такої подорожі. До цього краю приїздять тільки дві категорії жінок — такі, що гідні поваги, себто дружини й дочки, та такі, що не заслуговують на жодну повагу. Останні з чемності називають себе оперетовими зірками, артистками, а ми, теж заради чемності, вдаємо, ніби віримо їм. Так, так, я знаю, що ви хочете сказати. Тільки пам'ятайте — жінки, які сюди прибувають, повинні бути або такі, або такі, — не інакше. Середини немає, і ті, хто намагається знайти третій шлях, нехай не надіється, що їм поталанить. Ви дуже, дуже нерозсудлива дівчина. Вам треба б вернутись назад, поки ще не пізно. Я позичу вам грошей на дорогу до Штатів. Коли ви на це подивитесь просто як на позику від зовсім чужої вам людини, я завтра пошлю з вами індіянина — він доведе вас до Даї.
Разів зо два Фрона пробувала перебити його мову, але він владним рухом руки примушував її мовчати.
— Дуже вам дякую… — почала вона, та він перехопив:
— Нема за що, нема за що!
— Дуже вам дякую, — сказала вона знову, — але справа в тому, що ви помиляєтесь. Я тільки оце прибула з Даї і сподівалась, що знайду тут, у Щасливому таборі, носіїв з моїм багажем. Вони вирушили за кілька годин раніш мене, і я не можу зрозуміти, як я їх випередила. А втім, тепер я розумію! Сьогодні вдень на озері Крейтер прибило вітром до західного берега якийсь човен. Це, певно, вони й були на тому човні. Отут ми й розгубились, і я випередила їх. Щодо мого повороту, то я ціную ваш порив, дякую вам за те, що ви пропонуєте мені свою допомогу, але мій батько живе в Доусоні і ми з ним не бачились три роки. Крім того, я сьогодні вийшла аж із Даї, страшенно стомилася й дуже хочу відпочити. Отже, коли ви дасте мені й на ніч притулок, то дозвольте вже лягти спати.
— Це неможливо! — Він відкинув убік ковдри, сів на мішках з борошном і непорозуміло подивився на Фрону.
— А чи є… Чи є жінки по інших наметах? — спитала вона, вагаючись, — Я не бачила жодної, та, може, я просто не помітила.
— Був чоловік з жінкою, але сьогодні рано вони вирушили далі. Ні, тут немає жінок… Хоча, правда, двоє чи троє їх є в одному наметі, тільки… тільки вам бути з ними не годиться.
— Ви гадаєте, що я побоюсь піти до них у намет? — палко спитала вона. — Адже вони жінки, самі ви це кажете.
— Але я сказав, що це не годиться, — промовив він неуважно, дивлячись на парусину, що надималась від вітру, та прислухаючись, як завиває буря. — Такої ночі, як сьогодні, можна загинути, коли не мати притулку. А в інших наметах ніде й пальця стромити, — думав він уголос. — Це я знаю. Вони попереносили всі свої запаси з ям у намети, щоб не позамокали. І в наметах так тісно, що й не повернешся. Крім того, негодою загнало сюди ще з десятеро мандрівців. Двоє чи троє просилися до мене на ніч, коли не знайдуть ніде місця. Мабуть, вони десь притулились, та це ще не означає, що є вільне місце. І крім того… — Він замовк, не знаючи, що казати. Неможливість знайти якийсь вихід була очевидна.