— Могла б я цього вечора дійти до Глибокого озера? — спитала Фрона, забуваючи про себе та жаліючи його. Тут вона схаменулась і зареготалась із своїх слів.
— Ви не зможете в темряві переправитись через річку. — Він спохмурнів через її легковажність. — І дорогою немає іншого табору.
— Ви боїтесь? — спитала вона трошки насмішкувато.
— Я боюся не за себе.
— В такому разі я ляжу спати.
— Я можу цілу ніч сидіти та підтримувати вогонь, — запропонував він, помовчавши трохи.
— Дурниця! — скрикнула вона. — Ніби так дотримаєтесь тих дурних законів пристойності! Ми не в цивілізованій країні, а на півдорозі до полюса. Лягайте спати!
Він знизав плечима, погоджуючись.
— Гаразд. Що ж я маю тепер чинити?
— Помогти мені влаштувати постіль, от що. Мішки лежать поперек. Дуже вам вдячна, але в мене є кості та м'язи, що протестують. Посуньте-но їх сюди!
За її вказівками він розклав мішки вподовж стін намету, у два ряди. Між мішками утворилася западина, і лежати було б незручно. Тож ударивши скількись там разів обухом сокири по мішках, вона трохи зарівняла западину. Потім, склавши втроє укривало, прослала його поміж мішків.
— Гм! — пробурмотів він, неначе сам до себе. — Тепер я розумію, чого мені так незручно було спати. Треба й собі так зробити.
І він хутко переклав мішки на своїй постелі.
— Видно, що ви не звикли мандрувати по цій країні, — зауважила вона, застеляючи укривало зверху та сідаючи на постіль.
— Мабуть, що так, — відказав він. — А ви що знаєте про такі мандрівки? — пробурчав він перегодом.
— Досить, щоб знати, що робити, — сказала Фрона, ухиляючись від відповіді.
Вона повитягала з печі сухі дрова і наклала туди мокрих.
— Чуєте, надворі яка буря? — сказав він. — Погода все гіршає, якщо справді може бути ще гірша.
Намет гойдався під натиском вітру, парусина надималась і тріщала, дощ та сніг тарабанили над головою. Здавалося, це вже була не просто сутичка, а що природа вчинила справжній бій. Коли трохи затихало, було чутно, як вода збігає по боках намету і шумить, немов маленький водоспад. Він підвівся і з цікавості доторкнувся до мокрої стелі. І раптом із того місця, де він торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.
— Не робіть цього! — вигукнула Фрона, скочивши з місця. Вона міцно притулила пальця туди, де протікало, і хутко провела пальцем по парусині до бокової стіни. Текти перестало вмить. — Не треба цього робити! — повторила вона.
— Господи, — мовив він у відповідь, — ви сьогодні прийшли сюди аж від самої Даї! Невже ви ще можете рухатись?
— Через велику силу, — призналася вона щиро. — І мені дуже хочеться спати.
— На добраніч! — сказала вона через кілька хвилин, задоволено простягаючись під теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:
— Слухайте! Ви не спите?
— Ні, — Голос його приглушено доходив до неї з-за печі. — А що таке?
— Ви накололи скалок?
— Скалок? — сонним голосом перепитав він. — Яких скалок?
— А щоб розтопити в пічці завтра рано. Встаньте та наколіть!
Він мовчки скорився і не встиг закінчити роботу, як вона вже міцно спала.
Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, і буря вщухла. Сонце, весело освітлюючи затоплений край, крізь відкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантажені клунками. Фрона повернулась на бік. Сніданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку з смаженою картоплею, підпирав дверцята двома трісками.
— Доброго ранку! — привіталася вона.
— І вам доброго, — відказав він, підвівшись і беручи в руки відро. — Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.
Фрона засміялась.
— Я йду по воду, — пояснив він. — Сподіваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готові до сніданку.
Гріючись після сніданку проти сонця, Фрона помітила знайомий їй гурт людей, що наближався дорогою від озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долоні.
— Он ідуть носії з моїм добром, і з ними Дел Бішоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мій слід. — Надіваючи на плечі фотоапарат і дорожній клунок, вона повернулась до чоловіка, що дав їй притулок на ніч.
— Мені залишається тільки попрощатися з вами та подякувати за гостинність.
— Зовсім немає за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожної…