— Так я і думав. — Зморшки на чолі Джекоба Велса проступили виразніше. — Ви дбаєте лише про власний шлунок. А я дбаю про двадцять тисяч шлунків.
— Одначе, вчора ви видали Тімові Макреді тисячу фунтів!
— Тільки сьогодні постановлено скоротити видачу.
— Чому ж це якраз мені доводиться першому одержувати за новим розпорядком?
— А чого ви не прийшли вчора, а Тім Макреді не сьогодні?
Мелтон не знайшовся, що сказати, і Джекоб Велс сам відповів на своє запитання, знизавши плечима.
— Такі-то справи, Мелтоне. Винятку ні для кого не буде. Коли ви колотимете мені очі Макреді, я всю вину складатиму на вас, бо чом ви вчора не прийшли? Та тут ніхто не винен. Краще складім це все на провидіння. Ви вже пережили голод на Сороковій Милі. Ви людина білої раси. Те, що ви власник Бонанзи, чи частини Бонанзи, не дає вам права одержати ні на один фунт більше, ніж має одержати найдавніший бідний старожитець чи навіть немовля, що тільки народилось. Повірте мені, доки я матиму хоч фунт продуктів, ви не помрете з голоду. Опануйте себе. Дайте руку. Усміхніться та примиріться з тим, що сталося.
Все ще сердитий, але значно пом'якшавши, золотий король стис Велсові руку й вибіг з кімнати. Ще й двері за ним не зачинилися, як у кімнату незграбною ходою увійшов янкі. Ногою, взутою в мокасин, він присунув собі стільця й сів.
— Слухайте, — почав він таємниче, — люди, здається мені, починають хвилюватись із приводу того, що обмежено видачу продуктів.
— Гелло, Дейве, це ви?
— Та хто ж іще? От я й кажу — звідсіля тікатимуть хто куди, як тільки замерзне річка.
— Ви так гадаєте?
— Ага.
— Дуже радий таке почути. Це якраз те, чого мені потрібно. І ви рушите за всіма?
— І не подумаю, — Дейв Гарней чванькувато підвів голову. — Вчора я відіслав свою поклажу до копалень. Вважаю, що зробив це своєчасно. Тільки ось що… З цукром у мене не гаразд. Він був у мене на задніх санках, і якраз на тому місці, де дорога повертає від Клондайку на Бонанзу, санки провалились під кригу. Більше я їх і не бачив. Розумієте, задні санки, а на них був увесь мій цукор! От я й надумався зайти до вас сьогодні, позичити фунтів сто. Чи білий, чи темний — мені байдуже.
Джекоб Велс похитав головою й посміхнувся. Дейв Гарней присунувся ближче.
— Ваш клерк каже, що він нічого не знає, то й не було жодної рації до нього чіплятися, і я сказав, що зайду до вас. Мені однаково, який буде цукор, дайте тільки сто фунтів, і з мене досить.
— Чуєте? — заговорив він знову, помітивши, що його співрозмовник ставиться до такої пропозиції цілком негативно. — Тадже ви знаєте, який з мене ласун. Згадайте, які ото на Проповідницькому ручаї цукерки я робив! Подумати лишень, як час проходить! Вже буде шість років! А може, й більше. Сім, чорти на його батька! То я й кажу: краще мені лишитись без тютюну, аніж без цукру!.. Ну, як же воно буде? Я тут з собаками. Чи не піти нам до складу за цукром? А це добре я надумався!
Помітивши враз, що Джекобові губи ворушаться, щоб вимовити «ні», він посипав, як з мішка, не даючи тому й слова сказати:
— Певна річ, я не хочу по-свинському всього забирати. Нізащо в світі не зроблю цього. То як у вас обмаль цукру, я пристану й на сімдесят п'ять фунтів, — він пильно поглянув на Велса. — Навіть вистачить з мене, я думаю, і п'ятдесят фунтів. Я розумію ваше становище, я не така нікчемна тварюка, що в'язне…
— До чого ця мова, Дейве? Ми не маємо жодного зайвого фунта цукру…
— Ну, гаразд, я ж не такий, щоб когось грабувати. Зважаючи на вас, я пристану й на двадцять п'ять…
— Ані унції!
— Як? Зовсім не дасте? Ну, годі, не гнівайтесь. Забудьмо, що я у вас чогось там просив. Я ще колись іншим разом зайду до вас. Бувайте здорові. Чуєте? — він нахилив голову і почав уважно прислухатись. — Це ж «Лора» свище! Незабаром вирушить. Ви підете подивитись, як вона відчалює? Ходімо разом.
Джекоб Велс надів ведмеже хутро й рукавиці, і вони пройшли через контору до головного складу. Він був такий великий, що яких дві сотні покупців коло прилавків скидалися на маленький гурт. У багатьох були похмурі обличчя, а дехто скоса поглядав на голову товариства, коли він проходив повз них. Прикажчики продавали все, тільки не харчі, а їх найбільше й питали. «Заховали, щоб ціну набити. Будуть «голодні» ціни!» — бурчав рудобородий гірник. Джекоб Велс почув його слова, але не звернув на них уваги. Він знав, що поки все втихомириться, йому ще не раз і не таке доведеться почути.
Ступивши на хідника, він зупинився поглянути на оголошення, що висіли на причілковій стіні будинку. Тут сповіщалося, хто загубив собак, хто знайшов, хто їх продавав, а найбільше про продаж дорожнього спорядження. Полохливі вже добре налякались. Спорядження, що важило п'ятсот фунтів, продавалося по долару за фунт, коли без борошна, а з борошном — по півтора долара. Джекоб Велс помітив, що Мелтон розмовляє з якимсь прибульцем, дуже заклопотаним з лиця, і що король Бонанзи задоволено всміхався — йому, видно, пощастило розжитись харчами на зиму.