Кров кинулася в обличчя жінки, і вона потяглась до Фрони знайомим жестом.
— Ні, ні, я вас прошу, — пробелькотіла вона, — прошу вас… Я краще пройдусь трохи далі… Гляньте, он хтось їде.
Вони вже дійшли до дороги, що нею возили дрова. У Фрони обличчя пашіло, як і в тої незнайомої. Легкі санки, в які було впряжено собаки, вилетіли з міжгір'я і порівнялись з ними. Поруч запрягу біг чоловік і махав до жінок рукою.
— Вансе! — вигукнула Фрона, коли він зупинив собак. — Що ви тут робите? Хіба ваш синдикат хоче прибрати до своїх рук і дрова?
— Ні, ми ще до цього не дійшли. — Коли вони віталися за руки, на його обличчі заясніла радісна усмішка. — Карті покидає мене. Він іде шукати щастя десь аж до Північного полюса. Тож я й ходив до Бішопа, питав, чи не стане він на роботу до мене.
Він повернув голову глянути, з ким була Фрона, і вона побачила, що усмішка зникла з його обличчя, і лице спалахнуло гнівом. Фрона відчувала всю безпорадність становища, і хоч у глибині душі її й обурювала така жорстока несправедливість, вона змушена була дивитись мовчки й чекати, чим закінчиться ця маленька трагедія.
Незнайомка, зустрівши його погляд, стрепенулась, наче від удару, і щось благальне проступило в неї на обличчі. А він, зиркнувши на неї довгим, холодним поглядом, одвернувся, і Фрона помітила, що обличчя в жінки зразу зів'яло, ніби постарілось. Вона презирливо засміялась, в очах її блиснула погорда, і таке ж погордливе слово ось-ось мало злетіти їй з уст, але вона глянула на Фрону, і запал її де й дівся, а на обличчі була тільки безмірна втома. Вона смутно усміхнулася до Фрони і, не промовивши й слова, повернулась і пішла дорогою. Фрона теж мовчки скочила на санки й помчала щодуху. Дорога була широка, й Корліс, наздогнавши дівчину, поїхав поруч. Стримуване досі обурення спалахнуло вогнем, немовби зухвалість тієї жінки перейшла на Фрону.
— Ви поганець!
Гострий, голосний викрик мов батогом протяв, струснув німу тишу. Він пролунав так зненацька, так дико, що Корліс остовпів і не знав, чим відповісти.
— Ви боягуз, боягуз!
— Фроно, послухайте…
Та вона не дала йому закінчити.
— Ні! Мовчіть! Що ви там скажете! Це підло! Ніколи я не сподівалася від вас! Це жах, це жах!
— Так, жах. Жах, у тому, що вона йшла поруч вас, розмовляла з вами, що вас удвох могли побачити!
— Ніколи я вам цього не пробачу! — вигукнула Фрона.
— Але ж є норми порядності!
— Порядності! — вона повернула до нього обличчя і дала волю своєму гнівові. — Коли вона непорядна, то це ви — порядні? І ви ще можете кидати в неї перший камінь, ви, мізерний облуднику?
— Ви не маєте права так розмовляти зі мною. Я цього не дозволю!
Він ухопився рукою за її санки, і вона, всупереч гніву, відчула якесь задоволення.
— Я не маю права? Ви боягуз!
Він зробив рух, немов хотів її спіймати, а вона замірилась на нього батогом. Але Корліс — собі до честі — не відхилився, тільки зблід. Він спокійно чекав, поки вона вдарить. Тоді Фрона відвела руку, і довгий батіг ударив по собаках. Ставши в санках навколішки та вимахуючи батогом, вона несамовито закричала на собак. Її запряг був прудкіший за Корлісів, і Фрона скоро перегнала його.
Вона хотіла втекти не так від нього, як від себе самої, і все завзятіш підгейкувала на собак. Чвалом вона вихопилася на крутий берег і, мов вихор, пролетіла через місто до свого дому. Ніколи ще в житті нічого такого з нею не траплялося, ніколи не відчувала вона такого гніву. Їй було не тільки соромно, але й страшно, і вона лякалася самої себе.
РОЗДІЛ X
Другого дня вранці, досить пізно, Беш, індіянин, що служив у Джекоба Велса, розбудив Корліса. Він приніс йому маленьку записку від Фрони — вона просила гірничого інженера при першій нагоді відвідати її. Більше нічого в записці не стояло. І він довго думав над запискою. Що вона йому казатиме? Він ніколи не міг її до кінця зрозуміти, а тепер, після вчорашнього випадку, й поготів. Хоче вона припинити з ним знайомство, маючи для цього поважні підстави? Чи, скориставшися перевагами жіночої статі, ще більше хоче його принизити? І в обміркованих, холодних виразах виказати все, що про нього думає? А може, перепрошуватиме за вчорашню необдуману різкість? В записці не видно було ні каяття, ні гніву, — жодного натяку, — просто офіційні запросини.
Отож коли йшов до неї Корліс цього ж таки пізнього ранку, на душі в нього було неспокійно й непевно. Одначе він постановив собі нічим не виявляти свого стану, аж поки почує Фронину думку. Але вона одразу почала сама — без усяких манівців, з тією простотою й щирістю, що завжди так чарували Корліса. Глянувши тільки на неї, відчувши її руку в своїй руці, він зрозумів, що все знову гаразд, хоч вона ще й слова не промовила.